понеділок, 17 червня 2013 р.

З Анни Ахматової: Там тінь моя лишилася й сумує...




Там тінь моя лишилася й сумує,
В кімнаті бірюзовій ще живе,
Чекає  – мо`, хто самість обірве…
І ладанку емалеву цілує.

У тій оселі – наче в днину судну.
Запалять свічку – морок-пелена…
Тому й новій хазяєчці марудно,
А чоловіку багнеться вина?
Вчуває він: за ветхою стіною
Заброда-гість бесідує зі мною.


першотвір

Там тень моя осталась и тоскует,
В той светло-синей комнате живет,
Гостей из города за полночь ждет
И образок эмалевый целует.
И в доме не совсем благополучно:
Огонь зажгут, а все-таки темно...
Не оттого ль хозяйке новой скучно,
Не оттого ль хозяин пьет вино
И слышит, как за тонкою стеною
Пришедший гость беседует со мною?


Картина "Голуба кімната" Пабло Пікассо

четвер, 13 червня 2013 р.

З Анни Ахматової: Млосний запах синіх виноградин...




Млосний запах синіх виноградин.
Вабить і п’янить незнана даль.
Голос твій приглушений, безрадний.
Нікогісінько мені не жаль.

Серед грон чаяться павутинки.
Делікатні лози, не руді.
Плине хмаровиння, мов крижинки,
По сяйливій голубій воді.

Сонце в небі. Сонце у зеніті.
Хвилям нарікай на біль щемкий.
Може, дочекаєшся одвіту 
В поцілунках тихої ріки.



Сладок запах синих виноградин...
Дразнит опьяняющая даль.
Голос твой и глух и безотраден.
Никого мне, никого не жаль.

Между ягод сети-паутинки,
Гибких лоз стволы еще тонки,
Облака плывут, как льдинки, льдинки
В ярких водах голубой реки.

Солнце в небе. Солнце ярко светит.
Уходи к волне про боль шептать.
О, она наверное, ответит,
А быть может, будет целовать.


середу, 22 травня 2013 р.

Калейдоскоп





Я споглядаю світ... Калейдоскоп
Лежить у скриньці, що зефіром пахне.
Мені його вручив гном-рудокоп:
В неділю провалилася у шахту.               

Поміж дзеркал – зблизенька, віддаля –     
Барвистий рейвах вулиць, щастя, згуба…
Ви пам`ятаєте себе – маля,
Що зазирає в таємничу тубу?
У роті – монпансьє, липучі пальці...
Світ фрагментарний, мов пиріг – від зайця.


Маргарита з авіамістечка





Вона опікує бездольний люд, собак,
Гуцикає малят і смажить хрусти…
А сина їв депресії хробак…
Влад захолонув над мішком капусти.

Розкошував сирітно в гаражі,
Там – у петлі – відмовився від себе.
Мелькнули кеди, ключ на п`ять – в іржі,
Старе пальто, мішок, дитячий ребус…

По насту муж поплентався у май...
Мабуть, полегшення відчула Рита:
Колишній штурман Гена курс тримав
На ємність, де булькоче оковита.

Вдова сивіє... Ськає бліх – в котів...
Смітиська оберта на диво-клумби.
«Крім вас, ніхто б над спільним не потів!» –
Двірничка пащекує жовтозубо.

Зневолює балкончик виноград...
Сіамський кіт розхитує жердини...
Веду – повз Маргариту – на парад
Злютовану, обстріляну родину…

У Заздрості очі кольору ночі...





У Заздрості очі кольору ночі.             
Думки не дають їй спати...
Я прала скатерки і штори в ночвах,                    
Читала казки ягнятам.

Три роки пані служницю хвалила –
За мову, за руки, за коси...
Втекла за три поля! Прослала килим.
А Заздрість каміннячко носить...
Із кладки штовхає брата хлопчини,
Що кізку мою випасає.
На цямру кладе стебло маківчини,
Пелюстя чомусь обриває...

Та в Заздрості очі кольору ночі,
Хоч лик заквітчайте біло!
Я більше про неї писати не хочу.
У двір мій... сонечко сіло.




Ілюстрація –  автор Мар"ян Пирожок.

вівторок, 21 травня 2013 р.

Крізь серце





1

А Сад Гетсиманський розрісся увись і ушир!
Маслини заморські смакує людва – з равіолі…
І ближнього шепіт росте у ялиновий крик –
Спиватиме луни червона імла видноколу…

Гора Еліонська вже нижча за вартість буття.
Вже звикли до розкоші, фальші, до вітру – в кишені,
До того, що зрадити ладен сердечний кумпан
За долар, за чин, за политий медком макорженик...

Як прийде месія – потьмариться погляд його:
Трутизни хлюпнуть усевладні чорти в чашу квасу…
А юрми – бідак, живоїд, салогон, сліпород –
Нестимуть дари Вельзевулу… Круті обертаси...

2

На аркуші хмар ніч виточую з вен зрілу крів…
Праворуч – ридання, ліворуч – утішливі тури…
Розписано все наперед. За спекотою – грім.
Хтось катом прийшов,
                                   я – поетом,
                                                   а хтось – morituri…

З чола міту-карб не зітру споришами канав.
Дійшовши до пекла, наріжу віраж – у бік раю...
Старий і розлогий, немов екзотичний баньян,
Сад мук і гризот
                           через серце моє
                                                    проростає…




Картина О.Білий "Райський сад".

Прожект





Якби мене, дивачку, запитав
Чаклун-мольфар:«Де хочеш вік дожити?» –
Я б заспівала:«Ста-а-арче, в колі трав!        
Люблю поля пшениці, гречки, жита…».
Незбутню мрію-квіточку таю
Між мотлохом пригадок і прожектів:
Опівніч у шумливому гаю
Топольку обійняти… Півні треті...           
Здійметься вітровій – пером злечу…
Я бачила торік Спіраль Відходу.

Мене чаклун, гугнявий дід, почув.
Зайшов крізь двері.
                           Сперся на комодик,
Без еківоку запитав:«А дах?..
А може, ти душею покривила?
Бери котедж модерний – у Півнях!
Басейн почистять… Є цесарки, вила.
Зело заморське… Лошачок ірже…
На вікнах – мандарини, кріп, лимони.
Дідизну брат відвоював з ножем.
Від саду – запах крові... Дах червоний.      
Чаклунське слово дам чи тигрів зуб:               
Селитьба запахтіє гіацинтом.
Захочеш – біс офарбить у лазур
Паркан штудерний барви антрациту…».

– Слова – медок… Варю куліш, євшан... –
Зітхнула я. – Дзиґар, поглянь, пульсує…
У дощ плету з альпаки жовту шаль.
Приходь у травні. Ця балачка – всує.             
Хатину – в полі! Там розквітне глід...                    
Я облаштую озерце і грядку,
Насію моркви, пастернаку, маку…
Вже – липень.
                        Де ж забудькуватий дід?





Картина М.Беркос "Льон цвіте".


Степова пісня



Не хоче Леся внучечку повчати:
Хай Катя квітне вольно – «як усі».
«Вконтакті» на стіні – матюк і батик
(Повсюди вродить, хоч на груші сій…).
Робота – не до шмиги, «виш» – набриднув…
Потанцювала… Поспівала… Тиш.
Усе гаразд! Після пивця чи сидру
У лоні Каті законивсь «малиш»…
Співмешканець не кинув серед площі,
Привів у хату – без обручки, так…
Уже й дитинці пелюшки полоще,
Але крізь зуби чвирка: «Одинак…».

Що ж Катерина? Пестить кавалера.
Уже не дівка, не заміжня ще.
Такі часи. Така байдужна ера.
А я стороння – та у серці щем.
Ні рушничка, ні вельону, ні дружок!
Катма прописки в донечки Сесіль…
На кетю татко заробить подужа,
Держава підкида – на моню й сіль.

У дощ наснилась Катря-«одиначка»:
– Зачєм нам узи? Єсть УЗІ, секс, тест…
Журналов «Отдохни!» – пакєт і пачка…
Все кльово, супер! І музончик – жесть…

Чи гріх, чи мудрість: дати чаду волю –
Засохнути край плеса ручаєм?
Від кого прийме сім`я, ставши в коло?
Яке гніздо між кублисьок зів`є?

Це – давня пісня... Без музик троїстих,
Без оплесків гучних і «оплєух»…
Було село. Тепер правує місто,
Що розрослось, мов глушини лопух.
Немає діла бабцям до онучок,
Діди бояться внуків із тату…
І плодиться поріддя матриць-сучок…
А я соромлюсь їх назвати тут…

«Життя – по колу…» – шепчуть мудрагелі.
Колись хустки розквітнуть у степу?
А нині – цмулить цигарчатко Геля,
А Катя срібний череп суне в пуп…

Були казки про воликів сивеньких,
Мережечки-стежки сплітали неньки…





Картина І. Айвазовського "Валка в степу".

понеділок, 20 травня 2013 р.

Без маски




Відсторонилася... Пішла за пруг                         
Від подруг, їхніх чад, мужів, любасків…            
Ще сниться: обережненько перу
Свою усміхнену, привабну маску.                   
Боюсь її, сівку, деформувать:
Розгладжую перстом дрібненькі зморшки…
Без неї в сон пливла поміж латать,
У ній ішла «на каву чи окрошку»...
Тепер дзеркала в хаті відверну.
Правдиве Я помітить: лик – без маски,
Попросить у відбитка машкару,
А дзеркало простягне:«Ось, будь ласка...».
І перший, хто погляне на лице –
Вже строге і холодне, мов свічадо, –
Узріє власну чорну жовч… Тихцем
Довкола роззирнеться безпорадно.

Недовго буде в розпачі мовчать
Перед любителькою рим і лоску,                   
Прошепче злісно:«Я таких стрічав!».
Стоятиму – сяйлива, безголоса…
Він прокричить:«Довкола всі – як я:
Нещирі, злі... Ти – диво карамельне?!».
Та й справді – є у кожного суддя.                   
Він – серця животворчого насельник,
Він зважує, рахує вдих і крок,
Вердикти і сміття з душі виносить...
Він – кат єства! Він – зведений курок
З палким ім`ям-протуберанцем – Совість. 
       
Бува, що Совість гасне-помира,
Байдужне серце – без судді – гарує…                   
Такі людці – осердя клік, орав.
Картати хама і падлюку – всує!
Навіщо ж я вдягла цю машкару –
Сяйливо-чесну, копію свічада?..

Той – перший – не посміє. Я здеру
Холодну маску – серед буднів чаду.

неділю, 19 травня 2013 р.

Камедетеча


                                              

У передгроззя
                        вишні
                                  гомонять...
Повчора чула шелестку розмову.
Тих балакух вціліло тільки п`ять.                 
Летіли кажани у ніч на лови...

А я стомилася – від спеки, лиць…
Остуди прагла.
                          У вишневий ґелґіт
Із дому вийшла – під штихи грімниць:   
Дух млоївся у зашморзі елегій…

Листочки лопотіли про мороз,
Петарди,
               цвяшки,
                             гусінь,
                                        лезва,
                                                   круків...
Я знаю ліки, і рецептів – стос...
– І вербам – зле! – кивнула в бік прилуки.
Вщухає вітер... Зійде сонце в рань!

Літоростки впиналися у плечі...                                     
Біль струменів…
                            Яскріла чорна твань…                      
Дощ
       нехотя
                  тлумив
                              камедетечу…