суботу, 27 квітня 2013 р.

Пусті наперстки



В наперстки трьох корівоньок дою…
Кіт облизня спіймав, та знову – обруч.
А двері зачиняються – між юрм,
Вдають із себе злих шляхетні, добрі…

Куди проситись? І кого просить?
Ні брата, ні сестри… Лиш усміх діда
Ще струменіє в тьму неситих сит,
І сотворяється – на дріжджах – ідол…

Кому годити? Словеса кобіт
Розгойдують мечі… Щити – мов дека.
Ішла по гальці у запеклий бій,
Та схаменулася – за перл до пекла.

– Алаверди! – світ шепче… Відкривай
Нарозтіж душу – хай срібляться кулі.
Серед вердиктів – з материнки чай.
Крихти з чужих столів – пухким зозулям…

І зуб – за зуб. І над Дніпром – тризуб.
Хвилюються конфесії, бомонди…
А бджоли в білій гречці – «дзум» та «дзум»…
Така звичайна співанка, немодна.

Стомився друг лупати «сю скалу».
Пливуть соми під ніж – за течією…
Не руште, ви, хто вдень очима – луп…
Любіть мене! Та буду нічиєю.

Усе ж – під силу. Вдруге молода.
Зріс ідол, втихомирив біснуватих.
Несіть йому галчат, синичок – дань.
Лишайте між столітників у хаті…

У мене серце добре – мов горіх?
Клевцем не варто, сину, гамселити…
Вухатий лютий.
                             Цяпає зі стріх…
Пусті наперстки. Сторінки – налиті.

Ожеред



                                                                              
Дні...
Просто неба – мегакарнавал.
Мов серпантин, під мішурою – стежка...                
Пап`є-маше вітрин… А Час-лихвар
Належне забирає, хилить вежі,
Розв`язує хустини, гне мости,
Зціляє рани, випікає стигми...
Учора друг Мусій сказав «прости»,
А завтра шарпоне в юрмі:«О, прима!..».
А ще за рік я посаджу зерно
І розриватиму – зорітиму на Прокид.
Я так люблю розчахнене вікно!            
Ген за вербою – літаки... осоки...
І мариться Дитинства піванклав:
Цибаті бушлі, вудкарі на греблі…
В мед буднів – дьогтем – скапує хула
Атлантів, що справік тримають небо...
Старі дуби – опір`єні волхви.
Лоскоче серце ворожбитства шерех…
Пливли над Ворсклою серед мушви
Дилем одвічних осяйні галери...
В одну я сіла – ніби ж нічия,
А вслід – череп`я, мушкелі, рапани,                
Межисітка… У пелені зів`яв
Той подорожник, що лікує рани.
А Січень знов дораджує мені,
Як серце вберегти від кровотечі,
Кладе в сакви мовчання синій сніг,
Показує на кладовища, печі,                                          
На двір, як плац, де мудрагель індик                  
Звиває сховок – у пітьмі вольєри…

Ні, я залюблена в орла, у Сонця диск!          
Погасну поміж лиликів і дерті...


Шальга



                              
1

Вдягай, мій сину, флегми* машкару,
І не кажи, що маска ця не в моді.
Плекаю... Захищала від наруг.
Іще цікавлять авта, земноводні…

Оберігай себе! Шануй мене.
Від злості – безмір лиха, зиску – мало.
Був Тамерлан, мав доню Кесене.                                        
Красуня смугла воїна кохала.                                           
Втекли у ніч...                                                     
                    О, як той вершник гнав!
Заплющу очі – миготять копита...
Непогамована шальга страшна,
В ній Тамерлан гримів:«Обох – убити!».       

2

В той мавзолей увійдеш без монет,
Почуєш сап, алюр, дівочі зойки…         
У вежі норовливу Кесене
Пильнують воїни мигдалеокі…

В печалі був могутній Тамерлан:
Шальга підхмарна доню умертвила,
Упали в причет вірні – мов бур`ян...
Шальга росла крізь Часу чорний вилом…

Той мавзолей у сниві бовванів,
Нагадував тремку порфірну свічку.
Навчись, юначе, тамувати гнів!
Не оживити вбитого у січі...





* Незворушний спокій, що межує з байдужістю.            

четвер, 18 квітня 2013 р.

Голос Вогню


                                 

Йшла… Пізнавала сутнісне земне,
Аж поки з неба не долинув Голос.
Це він шептав художнику Верне:
– Дивись на море штормове зі щогли…                  
Він підіймав Башкирцеву Марі:
– Згоряючи, із пензлем – до Вершини!
Цей Голос будить крезів, злидарів…
Він чутний відчайдухові щоднини.

Даремно вуха воском залила,
Фігурним льодом холодила скроні...
Цей Голос тік сріблясто, мов Сула.
Він живодайний – серед какофоній.  
       
Глашатай приголомшливих сторіч –
Понад узгір`ям, долом, океаном –
Веде і зрячих, і сліпців крізь ніч…
І на олтар вкладає –
                                    без осанни.  





Автор картини "Світ вогню"  Ангеліка Шапюі                 

понеділок, 15 квітня 2013 р.

Вірність





У нього немає лиця.                                                       
Є пес лабрадор, нетрі-схови… 
– Почвара – людина оця... –
Голосять-пугукають сови.

У нього немає очей.
Не вимисел це, а жахіття.
Подружжя виходить з ночей,
І плине у згоді між віттям.

Дружина таки не втекла!
Вона пам`ятає всі риси.
А двері з вінцем об заклад
Побилися:«Бігтиме… риссю…».

«Почвара» так любить ясу…
Розмови – про сонечко, хвилі...
Подеколи лист принесуть
Від тих, що жирують за милі.

У нього немає краси.
Є дім, невеличка парцела.
Жених на весіллі носив
У хусточці вбивчий міцелій.

Сміялися гості:«Цілуй!» –
Гірчили вуста у невісти...
О жінко, у далеч крокуй
Із мужем – крізь дощ – благовісно!

По зливі пригадує він,
Як пахне сосна і секвойя.
Для нього дзвіночок – то дзвін.
Обстежують пальці світ Гойї...

В бідахи не буде дітей.
Навіщо лякати малечу?
З ціпочком іде до курей,
Обходить на паколі глечик...

Так хочеться з нього полить
Остуди – на щоки і груди.
Скеміє, нестерпно болить
Обличчя – відтяте, забуте.

Катма – для нового – лекал...
Весільна світлина – в намисті.
Безликий – немовби корал –                       
Згрібає каштанове листя…

А я – вік залюблена лиш                  
У гарні обличчя і руки.
Із ким розрізатиму тиш,
Що гусне, стіка на прилуки?

Що – старості літепла яв?
Це – бганки, залисини, плями…
У кожного Час відібрав
Лице, що плекалось роками.

…Супружник іде в полини.
Обличчя його молодече.
Визбирую скалки вини...
І дощ розливаю на плечі.

Кросна




                                           
Ти замовила марки «Vinzer»                              
Дві каструлі, чайник і чашку.
Клим бурчав:«Позавчора – міксер…
Пригамуй апетити, Палажко!».

Наливав у корито пійло,
Присідав на ослін хитлявий.
Понад вишні дивився мрійно:
– От би розкоші всі – на халяву...

Приїздила сестра з Одеси.
Він летів:«А обняти можна?» –
Ревнувала свого неотесу.
Тліли слізьми цятковані кросна...     

Ти співала для нього в будні,
Як плела мериносовий шалик.
Реготала у свято – на кутні...
Ти ж Климка ще зі школи знала!

У Печерську лавру «по спокій»
В понеділок знялася тихо.               
А у двір – із косою Прокіп:
– Клим лежить у ярку. Не диха...

Ти просила у бевзня ласки.
Він катався на «хонді» п`яним...          
З ким ти їстимеш сало і паску?
Очі мерхлі, груди – зів`яли.           

Сотворила ідола – з глини.
Посріблила саж, батареї.
Що тобі щасливіші винні?
О, Ассоль, що не стріла Грея...

Ти просила обручку, фен, крісло.
Він – синочка – в чаду «дікалону».
Ой, на чому ж в господі цій сісти,
Щоб доїсти манник солоний?




Автор картини  Драчинський Володимир

Сутність




                                           Вольдемарові-гонихмарнику                     


Чи варто говорити про любов
У сорок – сугестивно, велемовно?
Заради мене сіті – у клубок…
Поклав безодню моря на жертовник.

Чи варто ще бажати надчеснот?
Бракує зливи – ти зганяєш хмари…
Уранці ти – Борвій, надвечір – Нот,
Що вибачить і шал, і трати марні.

Чи варто бити об кути фарфор?
Наш син веде в ліс насолод Єлену...                            
А там щокроку – вабний мухомор.         
Його вже мучить спрага невтоленна!

Благословлю сумлінне почуття –
Русяве, архаїчне, рецесивне.
І сіє мальви – там, де схочу я,
І куль соломи – на гостинці сина… 




Автор картини "Мальви у вазі" Ян ван Хейсум       

четвер, 11 квітня 2013 р.

Ілюзія




Там небо
                струмувало
                                  на мохи…
Ти впевнив: не потрібні крила ширші
За ті, що мають жваві дітлахи,
Щоб линути у льолях понад вишні.

Ти сипав журавлину на моріг...
Сліпим дощем укрив смагляві плечі.  
А думка в`язла реп`яхом до брів:
Десь має бути світу приконеччя!

Ти лебедів, жар на долонях ніс...
У віражі освідчився – лукаво.
За крок до прірви жовтий замок зріс.
Плин анфілад – в басейн, де – біла кава… 

Підхмарні сосни з білками – довкруг.            
Із парадизок – яблучка всолоди…
В три мушлі я збирала мішуру –
Та бутафорія блищала, мов клейноди!

Обарвив казку в потойбічні кольори,
Які дарма шукати у палітрах…
Спромігся ти – Ілюзію створив.

...кого несеш в захмар`я нині, Вітре?

Орігамі


                                    Біль пропаде, як росиця, в сонці рано на травиці

                                                                                      З пісні               

                                                                                              
1

В оранжереї ти мене зростив,                                
Покинувши два ранчо у Техасі.
Пір`їни слав замулений терник,
Тож браму зачинив – на мідний засув…            
Термографи повісив на стіні,
На дах жбурнув нагайку, ніж, панаму.
Шептав:«Не бійся злив, пліток, стихій...».
Наш світ 
               знесла
                           запінена цунамі.                     

2

Тепер я проростаю крізь те скло,
З якого ти змітав кленове листя.
Крилатки укривають медальйон…               
Той світ пощез.
                           Клен білий вистояв!

3

Ти з Токіо весною прилетів.                         
Облаштував ставок, оранжерею…            
Термограф почепив.
                                   «О Вітре мій!» –
Не тріпочу. Ніч обвиваю рейку,
Вкриваюся росицею… Стогну…
Вже не для мене рай-хороми зводив.
Чому померти ладна саме тут –
В оманливих долонях? – самоподив.

Оцю готовність люд нарік – Любов.
Це почуття складне, мов орігамі…
Я зазираю в Щастя крізь вікно
І прикликаю сонце – не цунамі.




Батик  автор Петрухіна Наталія

Травневий Дощ




Безтямно,
                 шпарко,
                              ніжно
                                        цілував
Пружнасте листя...
                                Зазивав у море...
Не знав шаленець: я боюсь проваль,
Монстери устремління тлумить корінь.

Злютований із льоду і вогню,
Не відчував ні остраху, ні болю.
Ніч вихорив незрілу бузину,
Вербиць уплітки – з пагонів красолі…

Я не лишила меж огрому-саду.
Дощ запевняв – «лиш твій», гасив лампади…

Поступ





1

Я – біла глина у твоїх руках.                       
Нестримно
                   кружеля
                                 гончарне
                                                 коло…
Вже обпалилась у п`ятьох печах.
Не став у перію за покотьола!

Я ж – амфора для вин, олій, води…
Колише ярий сміх – творінь колишніх…
Я застелю гончарний круг. Іди!
Остигла, майстре. Облетіли вишні.

2

Не рук боюся – цвілі, тьми, копит,
Німої висоти, сердець охлялих…
Скажи, чи ти кохав, коли ліпив,
Коли найперша піч вогнем залляла?

В поливу ти додав сльозу, піт, кров.
Червіньку й сажу пізнаєш наосліп... 
Чому ж спинився? Ні, таки пішов –
Розхристано-спокусний – в зимну осінь…

3

Ганчір`я…
                 Плями… 
                               Стигми… 
                                               Кажани…
Де ж зорі? Де у янголках шпалери?
Опону смутку вчора відслонив –
Приніс мені обітницю, лікери…

На кучерях блищав міцний обруч.
Масної глини пласт упав на килим…
Тепер мене не візьмеш голіруч –
У шосту піч навік переступила.

Перегомін




                                   І бігли ми на гори з голосінням,
                                      і падали в сльозах перед камінням.
                                                                         Олександр Олесь


Рід козацький – по семи світах…
Гнат слугує негру, Макс – арабу.
Сниться їм доріжка в полинах,
Всохлі вишні, степ, камінні баби...                         
Заробляють на підсоння й грім,
В скайпі чадам дивляться у вічі,
Ходять щонеділі в Божий дім:
Ставлять за далеких ближніх свічку.

Я – з колиски віддана житам –
Споглядаю плин юрми до скону…
Де ж той Велет, де ж сокира – та,
Що трієру витеше незборну?
Де глашатай, що збере у Путь,
Де вози скрипливі – з пудом глузду?!
На трибунах суші – бевзі, мудь…
Струменять навари в їхні лузи…     

Україно, цвіту ж – по світах!
Перегомін – риндою – у скроні...
Шелевіють маки в полинах...
І криваво жевріють долоні.


Заробітчанам                                       

Скеміє за вас моє серце.
Алюром – і жаль, і півсором...
Отут – і пупи, і відерця,
Закопані під осокором.

Кому відписали ці луки?
На кого лишили криницю?
Хто ж візьме сади на поруки?..
Солодкі чужинні кислиці?

середу, 10 квітня 2013 р.

Мушля




В чиїх ти, Жанно, вимірах-полях?    
До самозречення кохала мужа...
В тобі, принадній, плавало маля,
А ти його... убила, мати-мушля.*

Німб лазуровий осявав лице.
В твої долоні струмувати б манні...
Чи Амедео гриз би – звіром – цеп,
Якби ти першою погасла, Жанно?

Чи викидався б Моді за вікно?
У Ніццу віз би відчай, біль утрати.
Стоїш перед очима: лик – з ікон...              
Якби ж на те вікно – молитви ґрати.

Любові недодати за життя
Боюсь пекельно! Зайця Юрі зшила...
Ти вбила ненароджене дитя.
Себе об камінь туги розкришила...




* Вагітна Жанна Ебютерн викинулася з вікна шостого поверху
 після смерті свого коханого Амедео Модильяні. Їй було 22 роки.

Вольдемарові – пошепки





Моя любов – синиця, що не мала
Поживи й прихистку, помре у сніговій…
Ген – хибні терези, іржа підвалин...
Ти принатурився.
Ти – підпертя.
Ти – свій.

Згоряла після кожної розлуки.
Із холоднечею на згарищі борюсь.
Зігрій мої стежки, прожекти, руки –
І відійди...
                 Я зранку береги творю.
Учора з болем розлилася річка –
Пряма, природжена. Гублюся в кольорах…
Наш син тебе розрадить. Я ж – мов свічка.
Хвилини скрапують на смолянистий дах...
Між крапом і джмелінням – перегуди.
Це душі-горлиці шукають пекло… рай...
Жалій мене! Без мене гірше буде.
Колись апостоли із рук Христа Грааль
Приймали – і вуста вмочали в сяйво,
Несли Прозріння в люд, що впав, поснув…

Я вспадкувала – для гризот і кайфу –
Небес терпку ясу...




Картина  –  автор Войкан Морар

Хода – легка...




 
Псел половоддям снить у льодостав.
Узвишшя мріє стати дном заплави.
Людва чекає забезпеки прав.
Йти граціозно багнеться кульгавим.

Чого жадаю я? Хода – легка.
Для ран троюдження є дрібка солі...
Я хочу, щоб у мене Час не крав
Домівки, зору, совісті, приволля,
А з пам`яті екрана постирав
Кульгавих типів насміхи, підніжки.
Я хочу пригадати шелех трав
І смак січневої пухкої сніжки.
Я хочу жити в білому селі,
Вирощувати кріп, селеру, дині.

Мабуть, хоча б одне з моїх молінь
Досягне брам Господніх – темно-синіх...




Картина  –  автор Войкан Морар



Сідало сонце...



1

І був мій шлях ламкішим від слюди,
Дім – порцеляновим, браслетик – мідним.
Рік виплітала шелесткі сади –
Не гірші від Садів Семіраміди…

Прогнала з дуба змія, двох котів.
Була човенцем, чайкою, стерничим...
Тьму помилок зробила я в бутті,
Зате – умиротворені поличчя.

2

Тік аромат від яблунь і зела,
Ширяли птиці…
                            Вирували ріки…
Ажурним віадуком повела –
У дебрі Завтра – сина й чоловіка.  

Дрімали сови…
                           Повзали вужі…
Сідало сонце...
                          Червоніли хвилі.
У мікросвіт ломилися чужі,
Викрикуючи лозунги – набридлі...

А я вбирала Голос Висоти –
Цитринно-зеленаве суголосся…
А я прийшла у жовтень золотий,
Щоб все, у сніг намріяне, – збулося.



Батик Олени Вєдєрнікової "Злато-древо"


В трьох іпостасях…





Боюсь навроків, чисел...  Прозаїзм
Шкребеться в шибу: тлустий кіт – додому.
Відмолодився погляд…
                                         Зріє вірш.
Думок шумке нестримне половоддя…

Густіє джем...
                       Облуплений штурвал.
Ще тицяю перстом в буття абетку.
Мужніє муж…
                       Відходжу від керма…
А син боїться вивертів демена…

Ліворуч – голуб.
                            Чайка – одесную.
В трьох іпостасях тонучи – існую.

Конає степ...

                                                                        

                                                                                                                             

Набридли пишні вірші про степи.        
Лишити б авторів на тиждень в полі,
Де лиш осот, блаватки та люпин!
Хай римували б там брехливці – сполом.

Я бачила сьогодні сум полів
Неподалік Хорола. Тужать сови…
Конає степ... За що ж мій дід поліг?
Сплатив за врожаї майбутні кров`ю.

Артистки там не роздають безе…
Я від`їжджала звідти, як з Дахау.      
Верблюд крізь вушко голки проповзе,
Та крези не відмовляться від саун...


2003




Дорогою з моря




Окрай посадки – тачка, мов павук.      
Блищить лопата: дід бере картоплю…  
Дивлюся з верхньої полиці мук
На пристанційні плеса – голі, зжовклі.

Шатро – із кукурудзи…
                                        Кози… Міст.
В руках синочка – «Гулівер» і мушля.
Були на морі. В Ялті Юрчик ріс,
Та на узвар сушу полтавські груші…

Жаждивий дідо в присмерку розтав.
Його наділ – два кроки від платформи,
Тож на городину за гуртом лав
Пилоподібний бруд сідав – без норми.

– Ще й від жуків отрутою полив…
Не напече цих бульб… собі до сала…
Для продажу гонобив… хитрий лис… –          
Туркочуть з-під коліс ледачі шпали.

Мов малювальник чи горбун, здаля                  
Прошуся до струнких беріз когорти...                             
Зітхаю – наче зморена земля,
Коли їй заступом прошпортують аорту.           

вівторок, 9 квітня 2013 р.

Майна!





В багно, 
              як бронтозавр,
                                      лягає кран…
Він так стрілою в піднебесся рвався!
Але ж кремезний дядечко-прораб
Униз махав рукою:
                              – Майна, Стася!..
                                          
Кран споглядав заземлені мости,
Алярм чайок на пурпурових арках,
У кардинальному вузлі план мсти
Чаїв до вчора...
                         Утекла вівчарка.
А той, хто пальцем тикав у багно,
До смерті буде бачити картину:
Злинає кран –
                      у вир першооснов…                 
З кабінки в котлован –
                                       його дружина.    

Дзвенять наруччя...




                                             Прабабусі Явдосі – у Вічність




Намист рясних, дукачиків червлених
Не залишила нам вдова Кузьмиха.                 
Євшану спивши у панів Телевних,                           
Заповіла по смерті... кварту лиха.

Дбайлива Доля
                          кварту 
                                     нахилила...
І склали жмені – човником – жінки...
Не спинить крапелиння вітру сила!
Дзвенять наруччя... Сьорбаю з руки...

П`ять крапель спито – десять прибува.
Усе – із лихом: день сівби, жнива...            

понеділок, 8 квітня 2013 р.

Кочу клубки…



                                                               Софії Залізняк


Поп`ю узвару в хаті – при свічі.
Дав зайчик пиріжок, а лис – піалу.
Шукала двері... Дзенькали ключі...
Торкалась шиби – серце обпікала...          
Лишились при дорозі й словоблуд,
Що клявся в дружбі на гіркій пілюлі,     
І покровитель пошанівку й лун...
Ти поклади на серце руку!
                                           «Люлі...» –
Вчувається... Ми живемо лиш тут!
Ти віриш у чудовну казку марно:
У те, що дух обріже мотуз пут, –
І полетить наснажено в захмар`я!
Сорока скрекотала – там, де зруб:
– Катма чар-р-рунок вільних, все «забито»...
Ген бовваніє напівструхлий дуб,
В його плоди – впокоєні, злі, ситі…          
А потім невтишимо шерехтять
Про подвиги, тортури, нагороди…
Кочу клубки путівцями буття,
Початки – під корінням древа роду.
Про море згадки – як сріблиста ртуть.
Хай плещуть, що життя – із океану,
Хай здогади мудровані плетуть…
Люблю політ над плетивом баштанів!
Люблю дороги у степу – курні.
Вже й проводжаєш…
                                Ромський двір.
                                                        Заплава.
Дріма Левада, що в Яготині...
А я – в твій сон – приходила з Полтави.

«Людина єсьмь...»





Тягну скарби…
Дратую пса, козу, джмеля…
Розшила бісером торби і ридикюлі.
Скеміє пучка – від розстібування клямр
Перед Великоднем.
Рудіє флер із тюлю…
Перлистий досвід закотився під горіх… 
В пісок летять
                      незгоди,
                                   глум,
                                           листи,
                                                    коралі…
В човнах русалки сушать плетениці втіх.
Заледве янгол зупинив – понад проваллям!
Лікую сонцем рани, садна і синці.
Семаргл* заманює в сітки олжі, капкани...            
Часи знецінення, часи зростання цін,                        
Позалаштункових драчів, голів, канканів…


* язичницький символ жертвоприношення, звір із головою собаки,
тілом лева, крилами орла, хвостом змії

Передосінь




Йде Персефона в темінь – до Аїда...
Деметри сльози гуснуть в небесах,
Принишклий Серпень пише заповіти…
Час пертурбацій – в змішаних лісах. 

В яру клубочиться туман імлистий…
Холодні роси – Сонце у печалі.
Неквапно жовкнуть липи серцелисті.                  
Летять зозулі в золотаві далі...

Пелюстя центифолії – опукле –                    
Борвій покликав танго танцювати…
Аїд цілує Персефоні руки –
І гірко плаче безутішна мати...

Кукурудзиння не гамує сльози.
Мо`, їх осушать мох і павутина?
Аїд радіє… Чорні вірші – в стоси.
Мине півроку – Персефона злине!

Плач Рахілі




Із кінохроніки блідавенька Рахіль
У Всесвіту зіниці зазирає...
Колючий дріт…
                       Дух Смерті – звідусіль…
А Всесвіт ще опікується раєм,
І денно, й нощно зорі постача –
На зміну вицвілим…
                                А я на тиші денці
Не бачу звізд! Оплакую дівча.
Його везли з Дитинства у Освенцім –
По циферки пекельного тавра.
Закасує дівча рукав куфайки…
Хто, Господи, за вервицею – ряд
Офірував?
                 Людей – у піч… мов сайки.          
              
Кучериками схоже єврейча
На українку – Галю чи Марійку.
Землисті губи – як у потерчат,
Такі ж чорнющі бровенята, війки…
Догідливо, як Ной – у Божий лик,
Дівча вдивлялося у вирла фрица…
Ти дав Рахілі путь – в ясу з імли.
Чому ж дитя не вкрила плащаниця?!
На плечі не упав Чумацький Шлях,
Не вкрив те пекло зорянистий гравій.

У літньому дощі – Рахілі плач...
Ось – жебоніє срібно:
                                       А…д…о…н…а…ї…*


* звертання до Бога у євреїв

Пластівень




Шумка й бентежна споминів ріка...               
На свято нені принесла… крижину.
Провулком бігла, в сіточці – хлібина.
Із-під шуги струмок у двір стікав...

Як пролісок, миттєво забаг зріс:
Дарунок – льодяні крихкі дерева!
Поверхня льоду рівна, перкалева,
Та з боку струму – дивоглядний «ліс».
              
Я розтрощила кригу… Наче скло,
Несла той дар... Сміялися пороги:
«Хлібина ж мокне!».
                             «Ліс» потік під ноги...
Дівча розмарене за піч втекло…

Між серцем і двором дитинства – яр.
Там всі привітні! Там – усе «на совість»,
Там із покрівлі в зарості бузкові
Течуть рудаві краплі – днів янтар...

Страх






Скажу відверто – я боюсь... хрестів:
Отих, що бовваніють понад мливом,                 
Отих, що сяйні, помічні, святі…
Того, що виродкам-фашистам – символ…

Двори обходила, де пес гарчав,
Носила у портфелі хліб і прутик,
Півтемряви лякалась – дитинчам...
Тепер боюся з Сонцем не проснутись!

Цей страх сповільнює і лет, і крок…
Борвій навчив оселю цінувати,
Тремтіти – мов осиковий листок…
Попід летовищем – землиці клаптик.
Лишу рядочки ранніх полуниць…
Як їм ведеться – у лабетах стужі?
Матуся шепче:«Зраночку – молись!»…
Я – бранка Страху.
Він за Втіху – дужчий!

Боюся похоронних голосінь.
Боюся бути підпалком-поетом.
Вогніє Пік – у всій страшній красі…          
Тремчу – перед… падінням?
                                           спуском?
                                                     злетом?