В наперстки трьох корівоньок дою…
Кіт облизня спіймав, та знову – обруч.
А двері зачиняються – між юрм,
Вдають із себе злих шляхетні, добрі…
Куди проситись? І кого просить?
Ні брата, ні сестри… Лиш усміх діда
Ще струменіє в тьму неситих сит,
І сотворяється – на дріжджах – ідол…
Кому годити? Словеса кобіт
Розгойдують мечі… Щити – мов дека.
Ішла по гальці у запеклий бій,
Та схаменулася – за перл до пекла.
– Алаверди! – світ шепче… Відкривай
Нарозтіж душу – хай срібляться кулі.
Серед вердиктів – з материнки чай.
Крихти з чужих столів – пухким зозулям…
І зуб – за зуб. І над Дніпром – тризуб.
Хвилюються конфесії, бомонди…
А бджоли в білій гречці – «дзум» та «дзум»…
Така звичайна співанка, немодна.
Стомився друг лупати «сю скалу».
Пливуть соми під ніж – за течією…
Не руште, ви, хто вдень очима – луп…
Любіть мене! Та буду нічиєю.
Усе ж – під силу. Вдруге молода.
Зріс ідол, втихомирив біснуватих.
Несіть йому галчат, синичок – дань.
Лишайте між столітників у хаті…
У мене серце добре – мов горіх?
Клевцем не варто, сину, гамселити…
Вухатий лютий.
Цяпає зі стріх…
Пусті наперстки. Сторінки – налиті.
