Не будем пити з однієї склянки
Води чи солоденького вина,
Не цілуватись на межі світанку,
Надвечір не мовчати край вікна…
Ти сонця ждеш, я – місяця спливання,
Та й досі нас поєднує кохання.
Та й досі нас поєднує кохання.
Завжди зі мною ніжний, вірний друг,
Смішлива дівчина з тобою поряд.
У погляді – обави сірий пруг.
Ти – винуватець присмутку і горя.
Ще зрідка зводять нас мости й кути.
Так спокій нам судилось берегти.
Твій голос – у моїх нових рядках...
А у твоїх – мій подих і стремління.
О, є багаття непідвладне тлінню.
Його не гасять забуття і страх.
Якби ти знав, які жадані й любі
Твої обвітрені рожеві губи!
першотвір
Не будем пить из одного стакана
Ни воду мы, ни сладкое вино,
Не поцелуемся мы утром рано,
А ввечеру не поглядим в окно.
Ты дышишь солнцем, я дышу луною,
Но живы мы любовию одною.
Со мной всегда мой верный, нежный друг,
С тобой твоя веселая подруга.
Но мне понятен серых глаз испуг,
И ты виновник моего недуга.
Коротких мы не учащаем встреч.
Так наш покой нам суждено беречь.
Лишь голос твой поет в моих стихах,
В твоих стихах мое дыханье веет.
О, есть костер, которого не смеет
Коснуться ни забвение, ни страх.
И если б знал ты, как сейчас мне любы
Твои сухие, розовые губы!
Немає коментарів:
Дописати коментар