Трішки про золоту рибку

…а ти прийшов. І на олтар поклав.

І бачив у мені десяту… першу…

А ближні підіймалися із лав,

Синок шептав:«Не кидай, бо розсерджусь!».

І я стікала віршем до рання…

І полотніли, кам`яніли гони…

Ти вечорів… Хиткий олтар здійняв:

Боявся, що без Сонця – захолону…

Ти так жалів обох! Так жалкував,

Що не спіткав у натовпі, на хвилях,

Поміж скалок рудих етруських ваз…

А я забула вдома синій брилик.

Мені – протуберанці, ескімо,

Щербату мушлю і четверту збірку…

Та впав

             олтар

                      пополудні

                                       на мол…

Ховаю від людей кавалок зірки,

Пишу тобі з дурницями листи…

А ти будуєш – на землі – пентхаус…

Плита, камін…

                         Вже й зірку прикотив…

І син дарує кілька ноу-хау…

І лиш колишній ладо, наче кіт,

Колише срібну рунь мого сумління…

Молочний місяць…

                                   Яблучний бісквіт.

І рибка золота – у формаліні.

2013

Автор картини Марина Подгаєвська

Хуррем

 «Моєму пробитому серцю немає на світі ліків».

 З вірша Роксолани

 1

 І амбру, й мускус, і пахку герань

 Втирали у волосся барви міді…

 Муслінні шори кинув Сулейман –

 Їй на плече... Сміх зачинив у кліті…

 Назвав баш-кадуні *– між пелюсток –

 На плоскогір`ї влади…

 Насте, бранко!

 Дівочі крила складені хрестом.

 Це – таїна.

 Ця жінка – мусульманка.

 2

 У сяйві діамантів і перлин –

 Вузьке примхливе личко.

 Край засмаги…

 Так жити – підійматись чи повзти

 До міці кам`яного саркофага?

 Кохала звіра. Втратила ім`я.

 Лежить Хуррем.

 Була ж Анастасія.

 Не відпустив і мертву Сулейман.

 Його печаль хурмою квітне, спіє...

 Розетки – без смарагдів.

 Крок – мов шерх.

 Тьмяніють алебастрові прикраси…

 Усміхнене страждання…

 Тиш тюрбе.

 Коран головоломний. Древні вази.

 Ойойкає у сон Аврет-базар**…

 Ой, не буди владарку – норов з перцем!

 Золоторогий місяць, біла шаль –

 На камені, що упокорив серце...

 * головна дружина

 ** базар, де продавали невільників

Verba et voces*

1

– Скомпонуй, Лано, віршик про плеса... –                        

Прохрипів на бенкеті Стас Гливий.

Хлюст банькатий шепнув:

                           – Це ж про-фе-сор!!! –

Ох, який то був шепіт – надривний.

Стас куйовдив чупринку, шарівся...

Підняла парасоль – із віконця.

– Ні, про плеса писатиму з місяць.

Я у зливу оспівую сонце…

Тут гублюсь, наче брошка – в осоті. 

Хтиві очі... Примерхлі свічада.

Не нашіптує муза експромтів!

Ще не винайшли пундика знади…

2

– Я умію шляхетно просити... –

Пітний пан дав канапку солону. –

Мій музон продірявлює плити…       

Намереж файну пісеньку, доню!

Співаницю від люду сховаю,

Хай від неї буруниться крівця…

Лиш потішу дружиноньку – Раю…

Я благала юрму: Розступіться!

– Не гордуй! Вже круг імені – галас…

Хлюст монетку підсунув.

                                       – Албанська!.. – 

Муза блідла й нервово сміялась,

Облітаючи тепле шампанське...

* слова і голоси (лат.)

Полетуха

Мугикаєш незнаємий мотив...

У ватру підкидаєш хмиззя, дрова...

Я – в полі зору.

                          Лет із тісноти

Моє волосся вогняне куйовдить...

Я так палала в пору завірюх!

Я бігла в серпень колесом хитлявим…

Я – з роду незбагненних полетух.

Я не звичайна білка!

                                   Я – летяга.

Тебе, рахманного, злякав афект,

Бажання казки? Не іти за стовпчик?

Твій кличний дзвоник не зупинить лет,

Не згасить шал.

                           Бувай!

                                      Прости, дозорчий

…Вертаюся у двір – із вільготи.                          

Полкан гарчить… Шаруєш листям праску…      

В жарінь покидав бульби... Золотий!

Не рви листок – про голопуцьків казка!

Автор картини "Руда" Віктор Горяєв

Гостина

                      

                                          Під золою і жару не знайти.

                                                                         Прислів`я

                                                     

У філіжанці – кава.

                                 Сохне глід…                                            

Я в цій оселі – гостя.

                                    Били горщик...

Пішла в замети січня.

                                     Вісім літ

Брела сюди – мов грішниця – на прощу…   

     

Ти зголосився відпустити гріх,

Омивши в Самоти фіалі руки.

– Врожай! – несеш горіхів драний міх…                         

Розгойдують орелі наші внуки...

Із цукром кава...

                           Гірко.

                                      Ти упрів.

Твій погляд запитальний.

                                            Дім.

                                                   Вольєри...

– Прости... Бувай! – кладу тайнопис днів

У скриньку барви попелу – на дверях.



Автор картини "Чашка кави" Анатолій Рожанський

Хвиля

Я вчора мандрувала:

                                    Псел...

                                               Дніпро...

На берегах диміли жовтня ватри...             

Дніпр довжелезний, барва – мов ситро.

Запрошую тебе в журливі мандри.

Ось тут ми спочивали, Вітре мій,

На острівці хитлявому – в неділю…

А тут, де у Дніпро впада Супій,

Ти прошептав:«Чекай мене – між лілій...».                       

Тепер я – хвиля…

                               Люляю потят… 

Уп`яте багряніють верболози…                                 

Є місце на Землі – двох рік злиття,

Куди обручку щовесни приносиш.

Вітрові в полі

Зайшла у сон – зірвати м`яти.                     

Зелений відчай на межі

Проріс любистком. Біля хати

Горіх стікає в спориші…

Оаза – хутір серед поля.

Веселий сонях край воріт.

Колодязь висох. Креслю коло...

Схиляєшся – на живопліт…

Русявий піший-пішанице,               

Не ваб у висхлі сокирки!                                            

Я – пишнотіла перська киця –

Люблю стежини, килимки…

За три путівці – древнє Дубно.

Автівки мчать повз молочай…

Іти край траси в будень – згубно.

Візьми цю сонну м`яту – в чай!



Автор картини Вадим Аксьонов

З Анни Ахматової. Його чекала безліч зим дарма...

***

Його чекала безліч зим дарма.

Чекання те – задавнена дрімота.

Загинула від сяєва пітьма

За тиждень до Великодня, в суботу.

Мій голос враз осікся і затих –

З усмішкою зайшов у дім жених.

Свічки несли – був саме хресний хід...         

О, мій святочний вечір богомілля!

Ледь-ледь хрумтів ламкий квітневий лід,    

А над юрмою – дзвонів гомін вільний,

Він, як утіха віща, пропливав,

Павітер чорний вогники гойдав.

Й нарциси, що біліли на столі,

Й вино червоне у бокалі плоскім

Я бачила в поранішній імлі.

Моя правиця в крапелинах воску

Тремтіла у вогні жаданих вуст,

А кров співала радісно: він тут!  

***

Ждала его напрасно много лет.
Похоже это время на дремоту.
Но воссиял неугасимый свет
Тому три года в Вербную Субботу.
Мой голос оборвался и затих -
С улыбкой предо мной стоял жених.

А за окном со свечками народ
Неспешно шел. О, вечер богомольный!
Слегка хрустел апрельский тонкий лед,
И над толпою голос колокольный,
Как утешенье вещее, звучал,
И черный ветер огоньки качал.

И белые нарциссы на столе,
И красное вино в бокале плоском
Я видела как бы в рассветной мгле.
Моя рука, закапанная воском,
Дрожала, принимая поцелуй,
И пела кровь:блаженная, ликуй!

Очі

1

В моїх очах – чар хутірських жінок.
Очіпки їхні прикрашали бджоли…
Я вмію обмолочувать зерно,
На паляницю класти дрібку солі,
Я вмію дитинча своє люлять
І прагненням величного яріти,
Я вмію мужа із морів чекать
І чайкою над сіллю кам`яніти,
Я вмію жати місяця серпом –
І в сніп в`язати жовто-сині мари.
Нуртує досвід – між тире, крапок…
Я – удовиць онука: Насті, Марфи.

2

В моїх очах – притуга матерів.
Вона сльозою струменить на губи.
Поміж полтавських лип і яворів
Плекаю сина...
                         Обминай же, згубо!

Знеславить горде плем`я одинак,
Якщо не стане під штики й знамена?
Поліг – за спокій нив – дід Залізняк…
Я – проти війн:
                     загарбницьких,
                                          «священних».

У кожного – своя стезя, свій бог.
Всевишній, наклади на війни вето! –
Молюсь, творю на рубежі епох...
Не вищезають танки й кулемети.

В моїх очах – напуття матерів,
Що гоять рани, осявають хату.
Слова палахкотять на дугах брів,
Спікають успадковані дукати…

Єва. Три літа

                  

                              Прийди, милий, в мою хату, хазяїнувати...

                                                                         Тарас Шевченко

А ти – преславний. Очі – мов сапфір...

Адаме, стишся!
                           Прищепив би гілку…

Чи здалеку летиш? У тихий двір

Заходь навік! Сама я у присілку.

Під сорок...
                   Спека. 
                               Є держак від вил,

Чай, дзбанок меду, льох, бузок, дерева…

Є бочка дьогтю, пір`ячко – від крил.

Була Жар-птахою...
                                  Три літа – Єва.

Куди ж ти?

                   Я ж мовчала!..

                                           Йди у тінь!

Пригладив чуба…

                              Погляд стік у очі...

Довкола зрубу кружеляє кінь...                     

Ти рвешся в пекло – я... дитинку хочу...