Апокрифічний вірш

1

Махнув рукою Зевс на рід людський:

Пожадливі людці, підступні, хтиві…

Бог Прометей, що плоть живу зліпив,

Митець був неабиякий, та схибив.

Червону глину здобрював... слізьми,

В Беотії творіння клав на схили…*

Буває, в сон пливе із-за гряди

Бліда істота з нігтями крихкими,

Жаліється, що забагато плям,

І рани вивертає, мов кишені...

Я ж не зцілю графітом з олівця!

Похнюпиться бідак, іде – між скелі...

2

– Творіння знищать холоднеча, звір… –

Дзижчав комарик-сумнів. – Це – химери…

Тож відчайдух-творець злетів до звізд –

Щоб полум`я внести в сирі печери.

Відкрив титан підспідок ремесла,

Вчив юрмища – голодні, стоголосі…

Пандора – мста богів – у світ зійшла…

Прийняв Епіметей красуньчин посаг.                

Вона велеречивою була,

Уміла вговоряти неустанно.

Принади Афродита улила

В краплисті очі барви океану.

Зі скрині спурхнули невсипні круки:                             

Турботи, смутки, немочі, жалі!

І… Прометея Зевс прирік на муки.

І… звів потоп усе живе Землі,

Бо гризлись homo, наче хижі звірі.

Абрис Парнасу мрів серед імли...

Зійшли з човна Девкаліон і Пірра,

Забаглось їм планету заселить.

Зачувши – із пророчої печери –                        

Повчання божества:«Торуйте шлях…»,                         

Засіяло подружжя (метр за метром…)                        

Камінням ворухким пісні поля.  

            

…І проростали буйно крізь пирій

Кремезні homo – підлі, злющі, хтиві…

Девкаліон і Пірра, бранці мрій,

Не мали втіхи від такого дива,

Терпляче вчили плем`я – день за днем:

Зерно – в ріллю, на маргінес – потіхи. 

І збіжжя струм живив рядки поем...                                          

Плекали філантропію, лад, стріхи…

Арес чи Марс, нащадок Гери й Зевса,

Вчив нищення, робив міцним кулак…              

Бряжчать медалі. Реп`яшками – певність:

Сьогодні хлопчик – а за рік вояк.

3

Несуть хлоп`ятам не казки в дарунок –                   

Пістолі, танки, стріли, арбалет…

І вчиться син у батька дерти руно...       

Зі скалки зла спалахує Афект...                 

А з вікон Олімпійського палацу

Зевес невсипно дивиться (віки!)

На сонм жертовників – між нив і плаців.                    

Струмує

             крівця homo

                                 на вінки...

Колись я розчахну врата в Елізій.

Ось пережду стонадцять літніх злив...                

Невже і там побачу юрми грізні –                

В затінні кипарисів, туй, олив?

* В одному з варіантів грецької міфології

 людей виліпив із глини Прометей.

Малюк Левко

Ймовірно, стане кілером цей Лев –

Лиш підросте... Буденне лицедійство:

В долоньці – барви хакі пістолет.                           

Стою в автобусі. Левко займає місце.

Татусь при м`ятій шторці закуняв.

Підскакує автобус на вибоях…                                                 

Наводить дуло жваве хлопченя…

Тремтить. Сопе…

                           І світ назвав це – грою? 

      

Мовчу в кулак... А хлопченя – щосил:

«Капут!

            Поме-е-ер!..

                                 У тебе кров на вусі...». 

«Ну й козарлюга, ну й боєць ваш син!» –

Підхвалює дитя суха бабуся.

Шаліє світ...

Шаліє світ – на крицевих китах…  

Муж сонно хвалить булочку в сезамі.                          

Наріжний камінець у п`єдестал

Шліфує неутомно сива мама –    

Й цікавиться: що «голубу» даю,

Окрім свободи аж за дюйм ходити?

Не відпускаю без сім`ї на «юг»...

Сплела жилет, шкарпетки. Завжди ситий.

Аж десять пахітосок від хвороб

Йому скрутила – з чебрецю і м`яти...

Палити кинув – чорний стетоскоп

Вбирає серця голосні кантати...

Батия орди сплюндрували Русь.

Хтось макоцвітно нищить Україну...

Час вибивати соняхи... Молюсь

За лад рідні – до сьомого коліна.      

Зрілість

Усе стає і звичним, і близьким:
Листок верби, павук на жовтій рамі,
Сніжок лапатий, манівець – ковзкий...
А перебуте плавко губить пам`ять,
А глузд поранням обирає ціль,
Колодязі, де сяйво споночіле.
Пульсує ручка в стомленій руці...
Червоний маргінес, чуття – на біле.

самопереклад

Всё станет и привычным, и своим:

Вербовый лист, паук на жёлтой раме,         

Снежок пушистый, путь, где ты – гоним,

Следы в траве золой присыпет Память…

Вновь на рассвете ты увидишь цель,

Колодцы,

                что сквозь лес

                                         плывут лучисто...

Не ври себе!

                     В стихи течёт не гель –

Твоя душа на лист бумаги чистый...




Картина
Марини Подгаєвської

А в мене – тиша...

Вона дзвонила тричі – несестра.
У голосі – ні сміху, ні розпуки…
Я бігма закрутила теплий кран…
Які у неї очі, шия, руки?
Чия вона матусенька, жона?
Чи є овечий плед, чаї, цукати?
Частіше каже «дай мені…» чи «на!»?
Чи мріє мати в бездоріжжі брата?
Чи випікає тавра і коржі?
Чи місить бульбу в чавунці для льохи?
Мої мости до сестроньки – в іржі,
Між пелехів оман – чортополохи…

Ця жінка мов у судну ніч – набат…
Будила серед борошна і мнихів.
Її дзвінки настійливі – невлад.
«Ви не туди потрапили…» – і тихо.

У джемі губи… Не знайшла словес…
Вдихала свіжий хліб, молола каву…
Огріх набору. Біль утрат воскрес…
Лиш запитання, мовлене ласкаво, –
І заяскрів між сонмища дерев
Осінній дуб із дуплами-очима…
В бік праярів – його неспинний крен.
Моя рука з браслетом «Ра» не втрима.
Були високість, непохиття-міч,
Сніги по плечі, незлобиві рідні!
Тепер – дощі… галуззя навсібіч…
Той голос – несестри – летів аж з Відня.
А в мене – тиша фазису мовчань
Опісля воєн поміж інь та янь…
А я сестрі – густих порад черпак,
Цукерки, вовну… Не вгоджу ніяк.

День сміху – завтра.
Плач дітей – вгорі…
О зимна сестро, хто б тебе зігрів…





Картина Марини Подгаєвської

Із Ольги Берггольц: Сліпий

                                                                 

Ось лайка плаває, мов жир,

Сп’яніла, нарочита.

Висять над нею смуги ширм,

Гудуть під нею плити.

Плюскоче торжище, човпе –

Як борщ густий, багатий…

На розі вулички – сліпець, 

Презирливий, пихатий,

Побитий віспою, зі сну,

Крізь діри видно тіло,

А на колінах розгорнув

Сліпу книжину сміло.

Жінки збиваються у круг –

Всі в негараздах, пітні.

Слідкують за канканом рук

По сторінках маркітних...

За мокрий дріб’язок-п’ятак,

За дзенькіт-голосок

Дарує ворожби каймак

Цяткований листок.

Дід кожну жінку вдовольнить

Своїм сліпим одвітом,

Хоч мацав лиш тремку блакить

Підвітряного світу.

Все змили хвилі низові.

В руках провидця – пляшка.

Ось оковиту хлебче він –

Щоб розчинилась тяжкість…

Проміння гусне – серед мар,

Тремтить червона піна…

І вже немає інших барв,

Не вихопити ліній...

Відун для себе зажада –

Навпомацки – пророцтва.

І матюкається бідар,

Гортає книжку – всоте…

Пророкування зайві тут.

Не скаже той папір:

Лиш Смерть увійде в суєту,

Очам поверне зір.

Слепой 

 Вот ругань плавает, как жир,

 пьяна и самовита.

 Висят над нею этажи,

 гудят под нею плиты,

 и рынок плещется густой,

 как борщ густой и пышный,

 а на углу сидит слепой,

 он важен и напыщен.

 Лицо рябее решета,

 в прорехи брезжит тело.

 А на коленях отперта

 слепая книга смело.

 А женщины сомкнули круг,

 все в горестях, в поту,

 следят за пляской тощих рук

 по бледному листу.

 За потный рыжий пятачок,

 за скудный этот звон

 судьбу любой из них прочтет

 по мягкой книге он.

 И каждая уйдет горда

 слепым его ответом...

 Но сам гадатель не видал

 ни женщин и ни света...

 Всё смыла темная вода...

 К горстям бутылка льнет,

 и влага скользкая тогда

 качает и поет.

 И видит он тогда, что свет

 краснеет густо, вязко,

 что линий не было и нет,

 и нет иной окраски...

 И вот когда он для себя

 на ощупь ждет пророчеств,

 гнусаво матерясь, скорбя,

 лист за листом ворочая.

 Но предсказанья ни к чему,

 и некому сказать,

 что смерть одна вернет ему

 небывшие глаза.

 картина David Vinckeboons

Із Ольги Берггольц: Сьогодні ти – небесне й вороне...

***

Сьогодні ти – небесне й вороне:

Ти – і вітрило плинне у затоці,

І птах над скелями, й чужий сонет,

І слід зорі, що падає, – пророцький.

Усе – про тебе, все – підтекст і клич.

По вінця ти наповнений собою.

Самотній, як вітрило, між облич,

Із друзями – жорстокий аж до бою.

Хай не маліють днини чарівні.

Тобі покаже світ обов’язково,

Що ти – лиш ти, без копій, без рідні,

А самота – нестерпна і раптова.

першотвір

Сейчас тебе всё кажется тобой:

и треугольный парус на заливе,

и стриж над пропастью,

                                        и стих чужой,

и след звезды,

                          упавшей торопливо.

Всё — о тебе, всё — вызов и намек.

Так полон ты самим собою,

так рад, что ты, как парус, одинок,

и так жесток к друзьям своим порою.

О, пусть продлится время волшебства.

Тебе докажет мир неотвратимо,

что ты — лишь ты, без сходства, без родства,

что одиночество — невыносимо.

1940

Невідворотність

                                                                Ой да світи, місяць,

                                                                Ой да світи, ясний, гей,

                                                                Ще й полуночная зоря…

                                                                                              Із пісні

Зі смерку

                 випливає

                                 молодик…       

Тороччя

                хмарне

                             розтинає 

                                              дляво…       

– Це ще не сяйво…
                                 Це – паліатив! –

Загомоніли зорі-златоглави.

Серп – матовий, щербатий…

                                     Шлейф мушви…

Ми сполом виплітали волоконце…

Заскреготали
                        важелі
                                     махин…

І вихлюпнула

                        чаша неба

                                           Сонце!

Вервиця пам’яті

               

                Пам’яті хутора Залізняки, що на Миргородщині

                                          «Я удовиць онука: Насті… Марфи…»

                                                                                           З вірша «Очі»

У моєї прабабусі Марфи Залізняк немає могили. Принаймні, так стверджує мама Софія – жителька Яготина, віруюча «во єдиного Бога – Творця неба і землі».

Місце поховання нині є у Тузиків, Жучок, Трезорів, Барсиків, Кась… Оговтавшись від втрати молодшого «брата» чи «сестри» людини, дбайливці-господарі фантазійно, невтомимо облаштовують місцину, куди можна прийти «пустити сльозу» по вмовклій канарці чи пухнастому улюбленцеві, посипати різнобарвного сухого їдла-корму чи глазурованого чудернацького печива для тварин – у формі суниць, вишень, груш… Могили чотирилапих, двоногих, двокрилих, довгодзьобих, голосистих, безголосих друзів homo sapiens нині бовваніють на околицях мегаполісів і містечок поміж молодих липок, вельбучних дубів, серед сосен і терну… «Дав дуба» – маєш місцину. Пам`ятники, обеліски з написами «Вечно помним, скорбим»… Дивоглядія.

У прабабусі Марфи могили немає. І не буде. Її землисте лице малюється мені у довжелезній вервиці жертв Голодомору. Вервиця хвилюється… міниться… піниться…

У серпні мариться чепурне обійстя: барвінок, любисток, буяння білих і рожевих мальв край тину, саж, хлів, грядки, колодязь… Повнява усміхнена вдовиця Марфа сварить Настину: «Ось я віжки знайду!..». Донька бігає на досвітки до чорнобривого красеня Івана Залізняка, сина наймички-бідарки Кузьмихи. Марфа має землю, худобу, обходиться без наймитів: сини її роботящі, кмітливі… Гонорова Настина матір не слухає… У вісімнадцять літ знайшлася донечка Люба, згодом «лелека із-за Миргорода» приніс розумника Олексія, допитливу кучеряву Софійку… У 29 літ моя бабуся провела з дрібними дітками коханого Івана на фронт, а стрічати не судилося. Пропав безвісти в жовтні 1941 – читаю на порталі «Меморіал». Вичерпно. Лапідарно.

А свободолюбива Марфа Залізняк померла ще до війни – чи в хаті панів Телевних, чи на стерні поля народного… Худа смаглява Настина в старій корсетці, крадучись у сутінках попід тинами, несла в пазусі для матері кусень сала, шмат хліба… Несла – і тремтіла-боялася, що душогуби виженуть її з білої хатини в обрамленні слив і вишень і лишиться її доня сиротою… Страх. Ним єдиним пояснювалося «неспасіння» Марфи Залізняк від мученицького сконання.

Підросла Софійка – і катує матір докорами: «Де ж могила бабусі – твоєї мами? Чому не допомогла найріднішій людині?»…

Німотні страхи чорними круками ширяли над Залізняками… Перелітали із села в село… Страхи не мали гніздів`я – та множилися, харчувалися… Збивалися у зграї, клювали очі, серця… Від хати до хати їздили уповноважені: грабували живих. Моя мама боялась і ненавиділа їх – наділених владою відбирати, невблаганних, пихатих, смурних. Щоб я не бігала в яр, у Супоївці мене лякали «дідурякою». Мама в дитинстві боялася статечного «уповноваженого з району» Яроцького, котрий описував усе, що було в господі, якщо сім`я не виконала план здачі сільгосппродуктів. Чи лишиться щось їстівне для дітей удовиці – його не цікавило.

Я виросла на розповідях про те, що було. «Ходила» з мамою сім кілометрів у Клюшниківську школу, вночі «їхала» з нею на підводі в Миргород – на торжище – і рахувала зорі… Вони яскріли… падали… Шлях ширився, розпросторювався… Я – Залізняк.

Маю власного крука. Нарекла його Страх Втрати Матері. Софія Залізняк зітхає, молиться… Каже, що час відпустити крука, не годувати горіховим та житнім зерном, бо всі ж помирають. Розсудлива мама каже, що не боїться смерті! Я їй не вірю. По молитві пульс і крок пришвидшуються… Мій розгодований крук не хоче на волю. Він живиться з долонь. Нині не голодно. І тепло – від думок про покійних і живих.

У турботливої бабуні Анастасії є могила за Худолієвою Левадою в Яготині, в предоброї тітоньки Люби – на Бачиївщині, у схожого на римського патриція дядечка Олексія – в Дарниці на Лісному… У Марфи Залізняк немає могили!

Її стражденна вільготна душа блукає чагарниками поміж слив і вишень, що сплелись у ковтун над розвалищем печей, із яких злетіли горлиці й півні, колодязів, тинів, льохів, клунь… Марфа ходить від глинища до призьби, від колиски до діжі… Марфа блукає… Марфа рве калину – на зиму.

Іноді Марфа стукає гілкою шовковиці в шибу хати Наталки – єдиної мешканки хутірця Залізняки.

«Драстуйте… Побалакати б…» – шерхоче на ґанку. Їй тоскно. Їй голодно.

Наталка слухає радіо. Наталка читає листи. Вона живе на хуторі з чоловіком. «Якщо поїду в Сенчу – питиме… А тут – під контролем… Тут безлюдно…» – сміється у пришерхлу долоню. П`ять кілометрів безлюддя.

«А я Світлани вірші чула по радіо… Правнучки твоєї…» – згадує Наталка, розчісуючи рідке волосся гребінцем із бука... Марфа мовчить. Марфа не знає, що таке вірші.

«Як почула Прокопиха, що в Мелашки катавасія… Піди лою попроси в Афанасія… – спроквола, кахикнувши, мовить Марфа. – Це мій зять Іван таке вигадував. Він – безвісти… Я…» – зітхає Марфа й іде з двору жоржинами. «До зливи приходила…» – видихає Наталка й осіняє світлицю хресним знаменням.

Колись хутірець Залізняки втратить свою Наталку. Вірю, що всі його уродженці та їхні «залізні» нащадки до третього коліна відчують цю втрату: комусь насниться бокатий горщик пісплених нею слив – на картатій цераті хиткого стола літньої кухні, комусь м`ятні «канфети» з її долоні, комусь теплий хліб, – те, чим почастувала веселоока Берегиня у зеленому хвартусі в бузкових гадючках.

Вічна пам`ять тобі, хуторе… Ти ще існуєш на мапі України.



Картина Катерини Білокур

Бабуся

          

Каролінка дуже любить своїх бабусь. Її почуття до стареньких особливе, схоже на жаль. Іноді до нього домішується щире зачудування: і як їм – зморщеним, як яблучка навесні, – вдається залишатися жвавими, життєлюбними?

 Бабуся Клава полюбляє ходити до церкви. Кожен її приїзд додає в книгозбірню Каролінчиних батьків дорогу їхньому серцю, але ще малоцікаву для дівчинки книгу. Майстерно вдаючи зацікавленість, Каролінка гортає «Закон Божий», «Поради тим, хто йде до церкви», аби потішити бабусю.

 Бабуся Галя до церкви не вхожа. Вона, пенсіонерка, ще й досі працює в приватному магазині. На таткову пораду – відпочити – вона відповідає, що... зачахне без роботи. Каролінка добре пам`ятає, як гинула-чахла екзотична камелія в полив`яному горщечку, а тому боїться, щоби цього лиха не сталося ще й із бабусею Галею.

 Обидві бабусі знаходять по кільканадцять притичин-заковик, які стають на заваді їхньому приїздові до внучки. Навесні бабуся Клава виправдовувалася в коротенькому листі до дочки: «У мене ж піст... Не хочу завдавати вам клопоту...». Зріденька вона приїздить зі своєю ластатенькою внучкою Інгою. Та весь час, коли не спить, тримається за край бабусиної спідниці, неначе боїться у свої чотири рочки впасти на долівку або загубитись у двокімнатній квартирі. Каролінці вже набридло відвойовувати в опецькуватої Інги свою бабусю...

 Бабуся Галя, яка мешкає за сто кілометрів від Полтави у власному будиночку разом із сім`єю молодшої дочки, мотивує свої неприїзди тим, що Хазяїн дає вихідний день лише двічі на місяць.

 А вдома ж справи накопичуються! Каролінка не раз силкувалася уявити оту величезну копицю справ, але її дитяча уява, хоч ти плач, не вимальовує злощасної копиці... Сіно, складене в стіг, вона бачила. Й не раз...

 Каролінка – розумна слухняна дівчинка. Вона майже не ображається на тлустого Хазяїна магазину, на піст, на двох двоюрідних братиків і одну сестричку-капризулю, але ж так скучає за бабусями, що... попрохала у Діда Мороза в дарунок ще одну, власну бабусю! Нехай у тієї чудової люблячої бабусі буде за онуку тільки вона, Каролінка: рудоволосе, кирпатеньке дівча, мрійливе і лагідне... Так характеризує своїм подругам донечку мама Рита.

 І що б ви думали? Її дивочне бажання, її примху-забаганку Дідусь Мороз таки ж почув і – виконав! Під розлогою сосною, на верхів`я якої Каролінчин татко насилив червону п`ятикутну зірку, дівчинка знайшла між солодощами від Діда Мороза ще й чималу ляльку з торбинкою у руці, з блискучими кульчиками – як у бабусі Клави – й разком намиста – як у бабусі Галі.

– Бабуся! Моя Бабуся! – закружеляла Каролінка по кімнаті. Іграшки на ялинці погойдувалися, цукерки вихвалялися перед яблучками своїм чудовим смаком та кольоровими обгортками...

 Через два дні, коли тремка радість від одержання жаданого дарунку почала пригасати, Каролінка, а їй саме на Новий рік виповнилося шість рочків, почала здогадуватися, що Дід Мороз – це тільки споконвічна дитяча вигадка-фантазія, і запитала в мами: «А в якому саме магазині ти придбала Бабусю?.. А чи не було там ще й Дідуся – з вудкою та цуциком?».

– Ні, не бачила я в магазині Дідуся, Каролінко... – стомлено проказала мама Рита, вимикаючи світло в дитячій кімнаті. – Напередодні новорічних свят, уночі, я змайструвала цю чудову ляльку. Поглянь, доню: ці сережки забула бабуся Клава, коли гостювала у нас. Я вже придбала їй красиві срібні кульчики з бурштином, поклала на поличку – і не знайду... 

Зачувши ці слова Каролінчиної мами, лялька Бабуся ще міцніше притисла до грудей бокату картату торбинку, в якій між ліщиновими горішками і блискучими фантиками зачаїлися нові сережки з бурштином... Перспектива – мати за друга іграшкового Дідуся (та ще й із цуциком!) – її, ляльку Бабусю, анітрішечки не влаштовувала!

– Нам удвох буде тісно-тіснісінько й на журнальному столику, і на канапі, й у кріслі перед телевізором! – шпарко шепотіла балаклива Бабуся в сон розшарілої Каролінки. – До того ж я знаю безліч казочок – і про дідусів, і про звірят... Давай-но, внучко, я розповім тобі казочку про Кудлоньку.
А ще в ній мовиться про пашенну яму і необачних звірят, що в неї попадали... Слухай уважно, ця казочка довга-предовга... як жовтий шарф, котрим обмотують шию сусідському Сашкові…

Прокинувшись, Каролінка хотіла відразу ж переповісти мамі Риті чудову, з безліччю примовок та пісень казку про Кудлоньку, яку їй нашіптувала вночі лялька Бабуся, але не змогла пригадати її... Дівчинка сердито поглянула у витрішкуваті очі ляльки й... заховала Бабусю до шафи.

– Ти – не бабуся. Ти – звичайнісінька іграшка! – лаконічно пояснила вона ляльці. Восени я піду до школи. А школярки ляльками не граються.

– Граються! Ще й як граються! – не вгавала лялька Бабуся. Вона так галасувала, що навіть я – сусідка Каролінки – почула той лемент. Але ж, якби вона мовчала – я б ніколи не дізналася, що дівчинка Каролінка дуже скучає за своїми бабусями...