Вервиця пам’яті

               

                Пам’яті хутора Залізняки, що на Миргородщині

                                          «Я удовиць онука: Насті… Марфи…»

                                                                                           З вірша «Очі»

У моєї прабабусі Марфи Залізняк немає могили. Принаймні, так стверджує мама Софія – жителька Яготина, віруюча «во єдиного Бога – Творця неба і землі».

Місце поховання нині є у Тузиків, Жучок, Трезорів, Барсиків, Кась… Оговтавшись від втрати молодшого «брата» чи «сестри» людини, дбайливці-господарі фантазійно, невтомимо облаштовують місцину, куди можна прийти «пустити сльозу» по вмовклій канарці чи пухнастому улюбленцеві, посипати різнобарвного сухого їдла-корму чи глазурованого чудернацького печива для тварин – у формі суниць, вишень, груш… Могили чотирилапих, двоногих, двокрилих, довгодзьобих, голосистих, безголосих друзів homo sapiens нині бовваніють на околицях мегаполісів і містечок поміж молодих липок, вельбучних дубів, серед сосен і терну… «Дав дуба» – маєш місцину. Пам`ятники, обеліски з написами «Вечно помним, скорбим»… Дивоглядія.

У прабабусі Марфи могили немає. І не буде. Її землисте лице малюється мені у довжелезній вервиці жертв Голодомору. Вервиця хвилюється… міниться… піниться…

У серпні мариться чепурне обійстя: барвінок, любисток, буяння білих і рожевих мальв край тину, саж, хлів, грядки, колодязь… Повнява усміхнена вдовиця Марфа сварить Настину: «Ось я віжки знайду!..». Донька бігає на досвітки до чорнобривого красеня Івана Залізняка, сина наймички-бідарки Кузьмихи. Марфа має землю, худобу, обходиться без наймитів: сини її роботящі, кмітливі… Гонорова Настина матір не слухає… У вісімнадцять літ знайшлася донечка Люба, згодом «лелека із-за Миргорода» приніс розумника Олексія, допитливу кучеряву Софійку… У 29 літ моя бабуся провела з дрібними дітками коханого Івана на фронт, а стрічати не судилося. Пропав безвісти в жовтні 1941 – читаю на порталі «Меморіал». Вичерпно. Лапідарно.

А свободолюбива Марфа Залізняк померла ще до війни – чи в хаті панів Телевних, чи на стерні поля народного… Худа смаглява Настина в старій корсетці, крадучись у сутінках попід тинами, несла в пазусі для матері кусень сала, шмат хліба… Несла – і тремтіла-боялася, що душогуби виженуть її з білої хатини в обрамленні слив і вишень і лишиться її доня сиротою… Страх. Ним єдиним пояснювалося «неспасіння» Марфи Залізняк від мученицького сконання.

Підросла Софійка – і катує матір докорами: «Де ж могила бабусі – твоєї мами? Чому не допомогла найріднішій людині?»…

Німотні страхи чорними круками ширяли над Залізняками… Перелітали із села в село… Страхи не мали гніздів`я – та множилися, харчувалися… Збивалися у зграї, клювали очі, серця… Від хати до хати їздили уповноважені: грабували живих. Моя мама боялась і ненавиділа їх – наділених владою відбирати, невблаганних, пихатих, смурних. Щоб я не бігала в яр, у Супоївці мене лякали «дідурякою». Мама в дитинстві боялася статечного «уповноваженого з району» Яроцького, котрий описував усе, що було в господі, якщо сім`я не виконала план здачі сільгосппродуктів. Чи лишиться щось їстівне для дітей удовиці – його не цікавило.

Я виросла на розповідях про те, що було. «Ходила» з мамою сім кілометрів у Клюшниківську школу, вночі «їхала» з нею на підводі в Миргород – на торжище – і рахувала зорі… Вони яскріли… падали… Шлях ширився, розпросторювався… Я – Залізняк.

Маю власного крука. Нарекла його Страх Втрати Матері. Софія Залізняк зітхає, молиться… Каже, що час відпустити крука, не годувати горіховим та житнім зерном, бо всі ж помирають. Розсудлива мама каже, що не боїться смерті! Я їй не вірю. По молитві пульс і крок пришвидшуються… Мій розгодований крук не хоче на волю. Він живиться з долонь. Нині не голодно. І тепло – від думок про покійних і живих.

У турботливої бабуні Анастасії є могила за Худолієвою Левадою в Яготині, в предоброї тітоньки Люби – на Бачиївщині, у схожого на римського патриція дядечка Олексія – в Дарниці на Лісному… У Марфи Залізняк немає могили!

Її стражденна вільготна душа блукає чагарниками поміж слив і вишень, що сплелись у ковтун над розвалищем печей, із яких злетіли горлиці й півні, колодязів, тинів, льохів, клунь… Марфа ходить від глинища до призьби, від колиски до діжі… Марфа блукає… Марфа рве калину – на зиму.

Іноді Марфа стукає гілкою шовковиці в шибу хати Наталки – єдиної мешканки хутірця Залізняки.

«Драстуйте… Побалакати б…» – шерхоче на ґанку. Їй тоскно. Їй голодно.

Наталка слухає радіо. Наталка читає листи. Вона живе на хуторі з чоловіком. «Якщо поїду в Сенчу – питиме… А тут – під контролем… Тут безлюдно…» – сміється у пришерхлу долоню. П`ять кілометрів безлюддя.

«А я Світлани вірші чула по радіо… Правнучки твоєї…» – згадує Наталка, розчісуючи рідке волосся гребінцем із бука... Марфа мовчить. Марфа не знає, що таке вірші.

«Як почула Прокопиха, що в Мелашки катавасія… Піди лою попроси в Афанасія… – спроквола, кахикнувши, мовить Марфа. – Це мій зять Іван таке вигадував. Він – безвісти… Я…» – зітхає Марфа й іде з двору жоржинами. «До зливи приходила…» – видихає Наталка й осіняє світлицю хресним знаменням.

Колись хутірець Залізняки втратить свою Наталку. Вірю, що всі його уродженці та їхні «залізні» нащадки до третього коліна відчують цю втрату: комусь насниться бокатий горщик пісплених нею слив – на картатій цераті хиткого стола літньої кухні, комусь м`ятні «канфети» з її долоні, комусь теплий хліб, – те, чим почастувала веселоока Берегиня у зеленому хвартусі в бузкових гадючках.

Вічна пам`ять тобі, хуторе… Ти ще існуєш на мапі України.



Картина Катерини Білокур