Ось лайка плаває, мов жир,
Сп’яніла, нарочита.
Висять над нею смуги ширм,
Гудуть під нею плити.
Плюскоче торжище, човпе –
Як борщ густий, багатий…
На розі вулички – сліпець,
Презирливий, пихатий,
Побитий віспою, зі сну,
Крізь діри видно тіло,
А на колінах розгорнув
Сліпу книжину сміло.
Жінки збиваються у круг –
Всі в негараздах, пітні.
Слідкують за канканом рук
По сторінках маркітних...
За мокрий дріб’язок-п’ятак,
За дзенькіт-голосок
Дарує ворожби каймак
Цяткований листок.
Дід кожну жінку вдовольнить
Своїм сліпим одвітом,
Хоч мацав лиш тремку блакить
Підвітряного світу.
Все змили хвилі низові.
В руках провидця – пляшка.
Ось оковиту хлебче він –
Щоб розчинилась тяжкість…
Проміння гусне – серед мар,
Тремтить червона піна…
І вже немає інших барв,
Не вихопити ліній...
Відун для себе зажада –
Навпомацки – пророцтва.
І матюкається бідар,
Гортає книжку – всоте…
Пророкування зайві тут.
Не скаже той папір:
Лиш Смерть увійде в суєту,
Очам поверне зір.
Слепой
Вот
ругань плавает, как жир,
пьяна и
самовита.
Висят
над нею этажи,
гудят
под нею плиты,
и рынок
плещется густой,
как
борщ густой и пышный,
а на
углу сидит слепой,
он
важен и напыщен.
Лицо
рябее решета,
в
прорехи брезжит тело.
А на
коленях отперта
слепая
книга смело.
А
женщины сомкнули круг,
все в
горестях, в поту,
следят
за пляской тощих рук
по
бледному листу.
За
потный рыжий пятачок,
за
скудный этот звон
судьбу
любой из них прочтет
по
мягкой книге он.
И
каждая уйдет горда
слепым
его ответом...
Но сам
гадатель не видал
ни
женщин и ни света...
Всё
смыла темная вода...
К
горстям бутылка льнет,
и влага
скользкая тогда
качает
и поет.
И видит
он тогда, что свет
краснеет густо, вязко,
что
линий не было и нет,
и нет
иной окраски...
И вот
когда он для себя
на
ощупь ждет пророчеств,
гнусаво
матерясь, скорбя,
лист за
листом ворочая.
Но
предсказанья ни к чему,
и
некому сказать,
что
смерть одна вернет ему
небывшие глаза.
картина David Vinckeboons
Немає коментарів:
Дописати коментар