З Анни Ахматової: Не будем пити з однієї склянки...

Не будем пити з однієї склянки                 

Води чи солоденького вина,            

Не цілуватись на межі світанку,                   

Надвечір не мовчати край вікна…

Ти сонця ждеш, я – місяця спливання,
Та й досі нас поєднує кохання.

Завжди зі мною ніжний, вірний друг,

Смішлива дівчина з тобою поряд.              

У погляді – обави сірий пруг.

Ти – винуватець присмутку і горя.

Ще зрідка зводять нас мости й кути.

Так спокій нам судилось берегти.

Твій голос – у моїх нових рядках...

А у твоїх – мій подих і стремління.

О, є багаття непідвладне тлінню.

Його не гасять забуття і страх.

Якби ти знав, які жадані й любі

Твої обвітрені рожеві губи!

першотвір

Не будем пить из одного стакана
Ни воду мы, ни сладкое вино,
Не поцелуемся мы утром рано,
А ввечеру не поглядим в окно.
Ты дышишь солнцем, я дышу луною,
Но живы мы любовию одною.

Со мной всегда мой верный, нежный друг,
С тобой твоя веселая подруга.
Но мне понятен серых глаз испуг,
И ты виновник моего недуга.
Коротких мы не учащаем встреч.
Так наш покой нам суждено беречь.

Лишь голос твой поет в моих стихах,
В твоих стихах мое дыханье веет.
О, есть костер, которого не смеет
Коснуться ни забвение, ни страх.
И если б знал ты, как сейчас мне любы
Твои сухие, розовые губы!