понеділок, 17 червня 2013 р.

З Анни Ахматової: Там тінь моя лишилася й сумує...




Там тінь моя лишилася й сумує,
В кімнаті бірюзовій ще живе,
Чекає  – мо`, хто самість обірве…
І ладанку емалеву цілує.

У тій оселі – наче в днину судну.
Запалять свічку – морок-пелена…
Тому й новій хазяєчці марудно,
А чоловіку багнеться вина?
Вчуває він: за ветхою стіною
Заброда-гість бесідує зі мною.


першотвір

Там тень моя осталась и тоскует,
В той светло-синей комнате живет,
Гостей из города за полночь ждет
И образок эмалевый целует.
И в доме не совсем благополучно:
Огонь зажгут, а все-таки темно...
Не оттого ль хозяйке новой скучно,
Не оттого ль хозяин пьет вино
И слышит, как за тонкою стеною
Пришедший гость беседует со мною?


Картина "Голуба кімната" Пабло Пікассо

четвер, 13 червня 2013 р.

З Анни Ахматової: Млосний запах синіх виноградин...




Млосний запах синіх виноградин.
Вабить і п’янить незнана даль.
Голос твій приглушений, безрадний.
Нікогісінько мені не жаль.

Серед грон чаяться павутинки.
Делікатні лози, не руді.
Плине хмаровиння, мов крижинки,
По сяйливій голубій воді.

Сонце в небі. Сонце у зеніті.
Хвилям нарікай на біль щемкий.
Може, дочекаєшся одвіту 
В поцілунках тихої ріки.



Сладок запах синих виноградин...
Дразнит опьяняющая даль.
Голос твой и глух и безотраден.
Никого мне, никого не жаль.

Между ягод сети-паутинки,
Гибких лоз стволы еще тонки,
Облака плывут, как льдинки, льдинки
В ярких водах голубой реки.

Солнце в небе. Солнце ярко светит.
Уходи к волне про боль шептать.
О, она наверное, ответит,
А быть может, будет целовать.


середу, 22 травня 2013 р.

Калейдоскоп





Я споглядаю світ... Калейдоскоп
Лежить у скриньці, що зефіром пахне.
Мені його вручив гном-рудокоп:
В неділю провалилася у шахту.               

Поміж дзеркал – зблизенька, віддаля –     
Барвистий рейвах вулиць, щастя, згуба…
Ви пам`ятаєте себе – маля,
Що зазирає в таємничу тубу?
У роті – монпансьє, липучі пальці...
Світ фрагментарний, мов пиріг – від зайця.


Маргарита з авіамістечка





Вона опікує бездольний люд, собак,
Гуцикає малят і смажить хрусти…
А сина їв депресії хробак…
Влад захолонув над мішком капусти.

Розкошував сирітно в гаражі,
Там – у петлі – відмовився від себе.
Мелькнули кеди, ключ на п`ять – в іржі,
Старе пальто, мішок, дитячий ребус…

По насту муж поплентався у май...
Мабуть, полегшення відчула Рита:
Колишній штурман Гена курс тримав
На ємність, де булькоче оковита.

Вдова сивіє... Ськає бліх – в котів...
Смітиська оберта на диво-клумби.
«Крім вас, ніхто б над спільним не потів!» –
Двірничка пащекує жовтозубо.

Зневолює балкончик виноград...
Сіамський кіт розхитує жердини...
Веду – повз Маргариту – на парад
Злютовану, обстріляну родину…

У Заздрості очі кольору ночі...





У Заздрості очі кольору ночі.             
Думки не дають їй спати...
Я прала скатерки і штори в ночвах,                    
Читала казки ягнятам.

Три роки пані служницю хвалила –
За мову, за руки, за коси...
Втекла за три поля! Прослала килим.
А Заздрість каміннячко носить...
Із кладки штовхає брата хлопчини,
Що кізку мою випасає.
На цямру кладе стебло маківчини,
Пелюстя чомусь обриває...

Та в Заздрості очі кольору ночі,
Хоч лик заквітчайте біло!
Я більше про неї писати не хочу.
У двір мій... сонечко сіло.




Ілюстрація –  автор Мар"ян Пирожок.

вівторок, 21 травня 2013 р.

Крізь серце





1

А Сад Гетсиманський розрісся увись і ушир!
Маслини заморські смакує людва – з равіолі…
І ближнього шепіт росте у ялиновий крик –
Спиватиме луни червона імла видноколу…

Гора Еліонська вже нижча за вартість буття.
Вже звикли до розкоші, фальші, до вітру – в кишені,
До того, що зрадити ладен сердечний кумпан
За долар, за чин, за политий медком макорженик...

Як прийде месія – потьмариться погляд його:
Трутизни хлюпнуть усевладні чорти в чашу квасу…
А юрми – бідак, живоїд, салогон, сліпород –
Нестимуть дари Вельзевулу… Круті обертаси...

2

На аркуші хмар ніч виточую з вен зрілу крів…
Праворуч – ридання, ліворуч – утішливі тури…
Розписано все наперед. За спекотою – грім.
Хтось катом прийшов,
                                   я – поетом,
                                                   а хтось – morituri…

З чола міту-карб не зітру споришами канав.
Дійшовши до пекла, наріжу віраж – у бік раю...
Старий і розлогий, немов екзотичний баньян,
Сад мук і гризот
                           через серце моє
                                                    проростає…




Картина О.Білий "Райський сад".

Прожект





Якби мене, дивачку, запитав
Чаклун-мольфар:«Де хочеш вік дожити?» –
Я б заспівала:«Ста-а-арче, в колі трав!        
Люблю поля пшениці, гречки, жита…».
Незбутню мрію-квіточку таю
Між мотлохом пригадок і прожектів:
Опівніч у шумливому гаю
Топольку обійняти… Півні треті...           
Здійметься вітровій – пером злечу…
Я бачила торік Спіраль Відходу.

Мене чаклун, гугнявий дід, почув.
Зайшов крізь двері.
                           Сперся на комодик,
Без еківоку запитав:«А дах?..
А може, ти душею покривила?
Бери котедж модерний – у Півнях!
Басейн почистять… Є цесарки, вила.
Зело заморське… Лошачок ірже…
На вікнах – мандарини, кріп, лимони.
Дідизну брат відвоював з ножем.
Від саду – запах крові... Дах червоний.      
Чаклунське слово дам чи тигрів зуб:               
Селитьба запахтіє гіацинтом.
Захочеш – біс офарбить у лазур
Паркан штудерний барви антрациту…».

– Слова – медок… Варю куліш, євшан... –
Зітхнула я. – Дзиґар, поглянь, пульсує…
У дощ плету з альпаки жовту шаль.
Приходь у травні. Ця балачка – всує.             
Хатину – в полі! Там розквітне глід...                    
Я облаштую озерце і грядку,
Насію моркви, пастернаку, маку…
Вже – липень.
                        Де ж забудькуватий дід?





Картина М.Беркос "Льон цвіте".


Степова пісня



Не хоче Леся внучечку повчати:
Хай Катя квітне вольно – «як усі».
«Вконтакті» на стіні – матюк і батик
(Повсюди вродить, хоч на груші сій…).
Робота – не до шмиги, «виш» – набриднув…
Потанцювала… Поспівала… Тиш.
Усе гаразд! Після пивця чи сидру
У лоні Каті законивсь «малиш»…
Співмешканець не кинув серед площі,
Привів у хату – без обручки, так…
Уже й дитинці пелюшки полоще,
Але крізь зуби чвирка: «Одинак…».

Що ж Катерина? Пестить кавалера.
Уже не дівка, не заміжня ще.
Такі часи. Така байдужна ера.
А я стороння – та у серці щем.
Ні рушничка, ні вельону, ні дружок!
Катма прописки в донечки Сесіль…
На кетю татко заробить подужа,
Держава підкида – на моню й сіль.

У дощ наснилась Катря-«одиначка»:
– Зачєм нам узи? Єсть УЗІ, секс, тест…
Журналов «Отдохни!» – пакєт і пачка…
Все кльово, супер! І музончик – жесть…

Чи гріх, чи мудрість: дати чаду волю –
Засохнути край плеса ручаєм?
Від кого прийме сім`я, ставши в коло?
Яке гніздо між кублисьок зів`є?

Це – давня пісня... Без музик троїстих,
Без оплесків гучних і «оплєух»…
Було село. Тепер правує місто,
Що розрослось, мов глушини лопух.
Немає діла бабцям до онучок,
Діди бояться внуків із тату…
І плодиться поріддя матриць-сучок…
А я соромлюсь їх назвати тут…

«Життя – по колу…» – шепчуть мудрагелі.
Колись хустки розквітнуть у степу?
А нині – цмулить цигарчатко Геля,
А Катя срібний череп суне в пуп…

Були казки про воликів сивеньких,
Мережечки-стежки сплітали неньки…





Картина І. Айвазовського "Валка в степу".

понеділок, 20 травня 2013 р.

Без маски




Відсторонилася... Пішла за пруг                         
Від подруг, їхніх чад, мужів, любасків…            
Ще сниться: обережненько перу
Свою усміхнену, привабну маску.                   
Боюсь її, сівку, деформувать:
Розгладжую перстом дрібненькі зморшки…
Без неї в сон пливла поміж латать,
У ній ішла «на каву чи окрошку»...
Тепер дзеркала в хаті відверну.
Правдиве Я помітить: лик – без маски,
Попросить у відбитка машкару,
А дзеркало простягне:«Ось, будь ласка...».
І перший, хто погляне на лице –
Вже строге і холодне, мов свічадо, –
Узріє власну чорну жовч… Тихцем
Довкола роззирнеться безпорадно.

Недовго буде в розпачі мовчать
Перед любителькою рим і лоску,                   
Прошепче злісно:«Я таких стрічав!».
Стоятиму – сяйлива, безголоса…
Він прокричить:«Довкола всі – як я:
Нещирі, злі... Ти – диво карамельне?!».
Та й справді – є у кожного суддя.                   
Він – серця животворчого насельник,
Він зважує, рахує вдих і крок,
Вердикти і сміття з душі виносить...
Він – кат єства! Він – зведений курок
З палким ім`ям-протуберанцем – Совість. 
       
Бува, що Совість гасне-помира,
Байдужне серце – без судді – гарує…                   
Такі людці – осердя клік, орав.
Картати хама і падлюку – всує!
Навіщо ж я вдягла цю машкару –
Сяйливо-чесну, копію свічада?..

Той – перший – не посміє. Я здеру
Холодну маску – серед буднів чаду.

неділю, 19 травня 2013 р.

Камедетеча


                                              

У передгроззя
                        вишні
                                  гомонять...
Повчора чула шелестку розмову.
Тих балакух вціліло тільки п`ять.                 
Летіли кажани у ніч на лови...

А я стомилася – від спеки, лиць…
Остуди прагла.
                          У вишневий ґелґіт
Із дому вийшла – під штихи грімниць:   
Дух млоївся у зашморзі елегій…

Листочки лопотіли про мороз,
Петарди,
               цвяшки,
                             гусінь,
                                        лезва,
                                                   круків...
Я знаю ліки, і рецептів – стос...
– І вербам – зле! – кивнула в бік прилуки.
Вщухає вітер... Зійде сонце в рань!

Літоростки впиналися у плечі...                                     
Біль струменів…
                            Яскріла чорна твань…                      
Дощ
       нехотя
                  тлумив
                              камедетечу…


вівторок, 14 травня 2013 р.

Абрикос




Придворний художник Архип Абрикос
Малює величчя, розваги і лоск,
Обслугу, палаци, кокарди, екстаз…
На шиї – шовковий рудий самов`яз.
Він має клас учнів, натурниць – гарем.
І бал, і Балі набазграє – під рев…
Він жвавий-моторний: в плеяду зірок
Зробив молодечо-окрилений крок.
Та сниться у маї художнику ліс.
Зітхає дріада:«Позує знов міс?».
Із малева юності плине ундина:
«У мене звабливіші перса і спина…».

Архип не малює життя простолюду!
Йому лиш професор лікує застуду...
Його дітлашня ще не бачила жита.
Дружина печальна – Карафка Надбита…

Узимку Архип хихотів із екрана:
«Полотна мої – це багатству осанна!
За «зелень» малюю безколірні лики,
Вершки з орденами, бенкети індиків…
Салон килимастий пишу… із годину.
Але ж… набридають дріада, ундина…».

Це – абракадабра чи віт шарудіння?
Вело в бік оман Абрикоса коріння.

Я крейдою риску отут підведу:
Не знаю – раює Архип чи в аду?



картина:
http://komnata.kroogi.com/ru/content/439269-kartiny_017o-jpg.html

Химородь





Запізно умовляти. Кучер жде.
Шматує упряж трійка...
                                      Гнуться віти…
Підпалюю орелю (вись впаде…),
Що хилитала – від зими до літа.

Забутий людом хутір.
                                     Полонез…
Хвилюється свиріпа…
                                   Хрест – над полем.
У хмарі застрягає мідний жезл…
Шепчу відчайно: «Відпусти – без болю!..
Так, заподіяно. Чай чи ірис…
Намовлено-розлучено. Я – з перцем.
В моєму первістку не знайдеш рис,
Що висталялися тобою в герцях.
Лишайся тут! Відгадуй-шелести:
Хто на півострів милу запроторив.
За хвилю – сьома… Ні, сестрі не мсти.
Якщо й вона… то маю клаптик моря.
Крізь нашу хату йде вусань-звіздар…
Відгороди черемхою від ґвалту!".
Опона смутку
                        звільна опада…
Я знов удома.
                        Передмістя Ялти.

Бджола з Ай-Петрі носить сонцезлоть…
Мій муж – моряк…
                              Синок сідлає «косю»…
Ми, Вітре, – нарізно.
                                 Чаклунство-химородь
Прозірливої долі – удалося.



Картина
Mikalojus Konstantinas Ciurlionis

Розжевріло осердя…




1

Занурення – в драглисту сіру твань…
Довкруж вицокують звитяжців «берці».
Летить в сушняк дитячий барабан,
Із куполів – позлітка, птах – із серця…

Цей час, мов п`явка, висиса з рамен
І святотатця, і архімандрита
Наснагу-міч. Від Ялти до Ромен
Вам і мені – могилоньки розрито.

Сповзаю, відпустивши в небо зонд,
Зі стресу – в марення…
                                         Сіль на хлібині.
Це – привселюдне дійство. Епізод.
«Я» буде раювати між ериній?

2

Чвала упростяж караван верблюдів.
Тиш вохряна…
                            Стаю на постамент.
Самум бархан підважує… «Я» в грудях
Плекає вузлик: льон… вірш… тестамент.

Пісок шафранний розтроюдив очі.
Під лапами – купони й тюк cум`ять…
І плинуть наді мною – сфінксом – ночі…
І топірці цикадно дзвенькотять…

У сон хихоче стрепет недалекий:
«Ти врівноважена... притишена… Всі – за!».
Розжевріло осердя...
                                      Пекло-спека…
Стікає жолобком скупа сльоза…


пʼятницю, 10 травня 2013 р.

З Анни Ахматової: Не будем пити з однієї склянки...




Не будем пити з однієї склянки                 
Води чи солоденького вина,            
Не цілуватись на межі світанку,                   
Надвечір не мовчати край вікна…
Ти сонця ждеш, я – місяця спливання,
Та й досі нас поєднує кохання.

Завжди зі мною ніжний, вірний друг,
Смішлива дівчина з тобою поряд.              
У погляді – обави сірий пруг.
Ти – винуватець присмутку і горя.
Ще зрідка зводять нас мости й кути.
Так спокій нам судилось берегти.

Твій голос – у моїх нових рядках...
А у твоїх – мій подих і стремління.
О, є багаття непідвладне тлінню.
Його не гасять забуття і страх.
Якби ти знав, які жадані й любі
Твої обвітрені рожеві губи!


першотвір


Не будем пить из одного стакана
Ни воду мы, ни сладкое вино,
Не поцелуемся мы утром рано,
А ввечеру не поглядим в окно.
Ты дышишь солнцем, я дышу луною,
Но живы мы любовию одною.

Со мной всегда мой верный, нежный друг,
С тобой твоя веселая подруга.
Но мне понятен серых глаз испуг,
И ты виновник моего недуга.
Коротких мы не учащаем встреч.
Так наш покой нам суждено беречь.

Лишь голос твой поет в моих стихах,
В твоих стихах мое дыханье веет.
О, есть костер, которого не смеет
Коснуться ни забвение, ни страх.
И если б знал ты, как сейчас мне любы
Твои сухие, розовые губы!


Із Анни Ахматової: Мелхола




                           Та Давида полюбила... донька Саула, Мелхола.

              Саул думав: віддам її за нього, і вона буде йому тенетами.

                                                                          Із першої Книги Царств



Цареві причинному грає юнак,
І ніч нещадима конає…
І голосно кличе зірницю, відтак
Примари-жахіття вбиває.
І цар промовляє у келих долонь:    
«В тобі пломеніє чудовний вогонь.
Це істинний лік, не штукарство.       
Дарую і доню, і царство...».

Царівна – півпогляду лиш на співця.
Не треба їй пісні, не треба вінця.
В душі розлилася обида,                    
Та хоче Мелхола – Давида.
Мертвотно-бліда, лиш вуста палахтять,
В зелених очах – тліє скруха,                                                 
Леліє сукенка, грайливо дзвенять
Браслети, сповільнені рухи.
Немов таїна, мов праматір Ліліт!
Проказує млосно під шерехи віт:                           
«З отрутою, певно, пила я нектар...
Потьмарився звільна мій дух.
Ганьба, соромота – іду, мов товар…
Пройдисвіт!
                      Розбійник! 
                                         Пастух!            
Та жоден вельможа-набрида
Не схожий чомусь на Давида!
Ранкова яса…
                         І тьма загуса…
І зимні обійми планиди...». 

    

МЕЛХОЛА

                       Но Давида полюбила... дочь Саула, Мелхола.
                          Саул думал: отдам ее за него, и она будет ему сетью.

                                                                 Первая книга Царств


И отрок играет безумцу царю,
И ночь беспощадную рушит,
И властно победную кличет зарю,
И призраки ужаса душит.
И царь благосклонно ему говорит:
"Огонь в тебе, юноша, дивный горит,
И я за такое лекарство
Отдам тебе дочку и царство".
А царская дочка глядит на певца,
Ей песен не нужно, не нужно венца,
В душе ее скорбь и обида,
Но хочет Мелхола Давида.
Бледнее, чем мертвая; рот ее сжат;
В зеленых глазах исступленье;
Сияют одежды, и стройно звенят
Запястья при каждом движенье.
Как тайна, как сон, как праматерь Лилит...
Не волей своею она говорит:
"Наверно, с отравой мне дали питье,
И мой помрачается дух.
Бесстыдство мое! Униженье мое!
Бродяга! Разбойник! Пастух!
Зачем же никто из придворных вельмож,
Увы, на него непохож?
А солнца лучи... а звезды в ночи...
А эта холодная дрожь..."

1959-1961                                                      

суботу, 27 квітня 2013 р.

Пусті наперстки



В наперстки трьох корівоньок дою…
Кіт облизня спіймав, та знову – обруч.
А двері зачиняються – між юрм,
Вдають із себе злих шляхетні, добрі…

Куди проситись? І кого просить?
Ні брата, ні сестри… Лиш усміх діда
Ще струменіє в тьму неситих сит,
І сотворяється – на дріжджах – ідол…

Кому годити? Словеса кобіт
Розгойдують мечі… Щити – мов дека.
Ішла по гальці у запеклий бій,
Та схаменулася – за перл до пекла.

– Алаверди! – світ шепче… Відкривай
Нарозтіж душу – хай срібляться кулі.
Серед вердиктів – з материнки чай.
Крихти з чужих столів – пухким зозулям…

І зуб – за зуб. І над Дніпром – тризуб.
Хвилюються конфесії, бомонди…
А бджоли в білій гречці – «дзум» та «дзум»…
Така звичайна співанка, немодна.

Стомився друг лупати «сю скалу».
Пливуть соми під ніж – за течією…
Не руште, ви, хто вдень очима – луп…
Любіть мене! Та буду нічиєю.

Усе ж – під силу. Вдруге молода.
Зріс ідол, втихомирив біснуватих.
Несіть йому галчат, синичок – дань.
Лишайте між столітників у хаті…

У мене серце добре – мов горіх?
Клевцем не варто, сину, гамселити…
Вухатий лютий.
                             Цяпає зі стріх…
Пусті наперстки. Сторінки – налиті.

Ожеред



                                                                              
Дні...
Просто неба – мегакарнавал.
Мов серпантин, під мішурою – стежка...                
Пап`є-маше вітрин… А Час-лихвар
Належне забирає, хилить вежі,
Розв`язує хустини, гне мости,
Зціляє рани, випікає стигми...
Учора друг Мусій сказав «прости»,
А завтра шарпоне в юрмі:«О, прима!..».
А ще за рік я посаджу зерно
І розриватиму – зорітиму на Прокид.
Я так люблю розчахнене вікно!            
Ген за вербою – літаки... осоки...
І мариться Дитинства піванклав:
Цибаті бушлі, вудкарі на греблі…
В мед буднів – дьогтем – скапує хула
Атлантів, що справік тримають небо...
Старі дуби – опір`єні волхви.
Лоскоче серце ворожбитства шерех…
Пливли над Ворсклою серед мушви
Дилем одвічних осяйні галери...
В одну я сіла – ніби ж нічия,
А вслід – череп`я, мушкелі, рапани,                
Межисітка… У пелені зів`яв
Той подорожник, що лікує рани.
А Січень знов дораджує мені,
Як серце вберегти від кровотечі,
Кладе в сакви мовчання синій сніг,
Показує на кладовища, печі,                                          
На двір, як плац, де мудрагель індик                  
Звиває сховок – у пітьмі вольєри…

Ні, я залюблена в орла, у Сонця диск!          
Погасну поміж лиликів і дерті...


Шальга



                              
1

Вдягай, мій сину, флегми* машкару,
І не кажи, що маска ця не в моді.
Плекаю... Захищала від наруг.
Іще цікавлять авта, земноводні…

Оберігай себе! Шануй мене.
Від злості – безмір лиха, зиску – мало.
Був Тамерлан, мав доню Кесене.                                        
Красуня смугла воїна кохала.                                           
Втекли у ніч...                                                     
                    О, як той вершник гнав!
Заплющу очі – миготять копита...
Непогамована шальга страшна,
В ній Тамерлан гримів:«Обох – убити!».       

2

В той мавзолей увійдеш без монет,
Почуєш сап, алюр, дівочі зойки…         
У вежі норовливу Кесене
Пильнують воїни мигдалеокі…

В печалі був могутній Тамерлан:
Шальга підхмарна доню умертвила,
Упали в причет вірні – мов бур`ян...
Шальга росла крізь Часу чорний вилом…

Той мавзолей у сниві бовванів,
Нагадував тремку порфірну свічку.
Навчись, юначе, тамувати гнів!
Не оживити вбитого у січі...





* Незворушний спокій, що межує з байдужістю.            

четвер, 18 квітня 2013 р.

Голос Вогню


                                 

Йшла… Пізнавала сутнісне земне,
Аж поки з неба не долинув Голос.
Це він шептав художнику Верне:
– Дивись на море штормове зі щогли…                  
Він підіймав Башкирцеву Марі:
– Згоряючи, із пензлем – до Вершини!
Цей Голос будить крезів, злидарів…
Він чутний відчайдухові щоднини.

Даремно вуха воском залила,
Фігурним льодом холодила скроні...
Цей Голос тік сріблясто, мов Сула.
Він живодайний – серед какофоній.  
       
Глашатай приголомшливих сторіч –
Понад узгір`ям, долом, океаном –
Веде і зрячих, і сліпців крізь ніч…
І на олтар вкладає –
                                    без осанни.  





Автор картини "Світ вогню"  Ангеліка Шапюі                 

понеділок, 15 квітня 2013 р.

Вірність





У нього немає лиця.                                                       
Є пес лабрадор, нетрі-схови… 
– Почвара – людина оця... –
Голосять-пугукають сови.

У нього немає очей.
Не вимисел це, а жахіття.
Подружжя виходить з ночей,
І плине у згоді між віттям.

Дружина таки не втекла!
Вона пам`ятає всі риси.
А двері з вінцем об заклад
Побилися:«Бігтиме… риссю…».

«Почвара» так любить ясу…
Розмови – про сонечко, хвилі...
Подеколи лист принесуть
Від тих, що жирують за милі.

У нього немає краси.
Є дім, невеличка парцела.
Жених на весіллі носив
У хусточці вбивчий міцелій.

Сміялися гості:«Цілуй!» –
Гірчили вуста у невісти...
О жінко, у далеч крокуй
Із мужем – крізь дощ – благовісно!

По зливі пригадує він,
Як пахне сосна і секвойя.
Для нього дзвіночок – то дзвін.
Обстежують пальці світ Гойї...

В бідахи не буде дітей.
Навіщо лякати малечу?
З ціпочком іде до курей,
Обходить на паколі глечик...

Так хочеться з нього полить
Остуди – на щоки і груди.
Скеміє, нестерпно болить
Обличчя – відтяте, забуте.

Катма – для нового – лекал...
Весільна світлина – в намисті.
Безликий – немовби корал –                       
Згрібає каштанове листя…

А я – вік залюблена лиш                  
У гарні обличчя і руки.
Із ким розрізатиму тиш,
Що гусне, стіка на прилуки?

Що – старості літепла яв?
Це – бганки, залисини, плями…
У кожного Час відібрав
Лице, що плекалось роками.

…Супружник іде в полини.
Обличчя його молодече.
Визбирую скалки вини...
І дощ розливаю на плечі.

Кросна




                                           
Ти замовила марки «Vinzer»                              
Дві каструлі, чайник і чашку.
Клим бурчав:«Позавчора – міксер…
Пригамуй апетити, Палажко!».

Наливав у корито пійло,
Присідав на ослін хитлявий.
Понад вишні дивився мрійно:
– От би розкоші всі – на халяву...

Приїздила сестра з Одеси.
Він летів:«А обняти можна?» –
Ревнувала свого неотесу.
Тліли слізьми цятковані кросна...     

Ти співала для нього в будні,
Як плела мериносовий шалик.
Реготала у свято – на кутні...
Ти ж Климка ще зі школи знала!

У Печерську лавру «по спокій»
В понеділок знялася тихо.               
А у двір – із косою Прокіп:
– Клим лежить у ярку. Не диха...

Ти просила у бевзня ласки.
Він катався на «хонді» п`яним...          
З ким ти їстимеш сало і паску?
Очі мерхлі, груди – зів`яли.           

Сотворила ідола – з глини.
Посріблила саж, батареї.
Що тобі щасливіші винні?
О, Ассоль, що не стріла Грея...

Ти просила обручку, фен, крісло.
Він – синочка – в чаду «дікалону».
Ой, на чому ж в господі цій сісти,
Щоб доїсти манник солоний?




Автор картини  Драчинський Володимир

Сутність




                                           Вольдемарові-гонихмарнику                     


Чи варто говорити про любов
У сорок – сугестивно, велемовно?
Заради мене сіті – у клубок…
Поклав безодню моря на жертовник.

Чи варто ще бажати надчеснот?
Бракує зливи – ти зганяєш хмари…
Уранці ти – Борвій, надвечір – Нот,
Що вибачить і шал, і трати марні.

Чи варто бити об кути фарфор?
Наш син веде в ліс насолод Єлену...                            
А там щокроку – вабний мухомор.         
Його вже мучить спрага невтоленна!

Благословлю сумлінне почуття –
Русяве, архаїчне, рецесивне.
І сіє мальви – там, де схочу я,
І куль соломи – на гостинці сина… 




Автор картини "Мальви у вазі" Ян ван Хейсум       

четвер, 11 квітня 2013 р.

Ілюзія




Там небо
                струмувало
                                  на мохи…
Ти впевнив: не потрібні крила ширші
За ті, що мають жваві дітлахи,
Щоб линути у льолях понад вишні.

Ти сипав журавлину на моріг...
Сліпим дощем укрив смагляві плечі.  
А думка в`язла реп`яхом до брів:
Десь має бути світу приконеччя!

Ти лебедів, жар на долонях ніс...
У віражі освідчився – лукаво.
За крок до прірви жовтий замок зріс.
Плин анфілад – в басейн, де – біла кава… 

Підхмарні сосни з білками – довкруг.            
Із парадизок – яблучка всолоди…
В три мушлі я збирала мішуру –
Та бутафорія блищала, мов клейноди!

Обарвив казку в потойбічні кольори,
Які дарма шукати у палітрах…
Спромігся ти – Ілюзію створив.

...кого несеш в захмар`я нині, Вітре?

Орігамі


                                    Біль пропаде, як росиця, в сонці рано на травиці

                                                                                      З пісні               

                                                                                              
1

В оранжереї ти мене зростив,                                
Покинувши два ранчо у Техасі.
Пір`їни слав замулений терник,
Тож браму зачинив – на мідний засув…            
Термографи повісив на стіні,
На дах жбурнув нагайку, ніж, панаму.
Шептав:«Не бійся злив, пліток, стихій...».
Наш світ 
               знесла
                           запінена цунамі.                     

2

Тепер я проростаю крізь те скло,
З якого ти змітав кленове листя.
Крилатки укривають медальйон…               
Той світ пощез.
                           Клен білий вистояв!

3

Ти з Токіо весною прилетів.                         
Облаштував ставок, оранжерею…            
Термограф почепив.
                                   «О Вітре мій!» –
Не тріпочу. Ніч обвиваю рейку,
Вкриваюся росицею… Стогну…
Вже не для мене рай-хороми зводив.
Чому померти ладна саме тут –
В оманливих долонях? – самоподив.

Оцю готовність люд нарік – Любов.
Це почуття складне, мов орігамі…
Я зазираю в Щастя крізь вікно
І прикликаю сонце – не цунамі.




Батик  автор Петрухіна Наталія

Травневий Дощ




Безтямно,
                 шпарко,
                              ніжно
                                        цілував
Пружнасте листя...
                                Зазивав у море...
Не знав шаленець: я боюсь проваль,
Монстери устремління тлумить корінь.

Злютований із льоду і вогню,
Не відчував ні остраху, ні болю.
Ніч вихорив незрілу бузину,
Вербиць уплітки – з пагонів красолі…

Я не лишила меж огрому-саду.
Дощ запевняв – «лиш твій», гасив лампади…

Поступ





1

Я – біла глина у твоїх руках.                       
Нестримно
                   кружеля
                                 гончарне
                                                 коло…
Вже обпалилась у п`ятьох печах.
Не став у перію за покотьола!

Я ж – амфора для вин, олій, води…
Колише ярий сміх – творінь колишніх…
Я застелю гончарний круг. Іди!
Остигла, майстре. Облетіли вишні.

2

Не рук боюся – цвілі, тьми, копит,
Німої висоти, сердець охлялих…
Скажи, чи ти кохав, коли ліпив,
Коли найперша піч вогнем залляла?

В поливу ти додав сльозу, піт, кров.
Червіньку й сажу пізнаєш наосліп... 
Чому ж спинився? Ні, таки пішов –
Розхристано-спокусний – в зимну осінь…

3

Ганчір`я…
                 Плями… 
                               Стигми… 
                                               Кажани…
Де ж зорі? Де у янголках шпалери?
Опону смутку вчора відслонив –
Приніс мені обітницю, лікери…

На кучерях блищав міцний обруч.
Масної глини пласт упав на килим…
Тепер мене не візьмеш голіруч –
У шосту піч навік переступила.

Перегомін




                                   І бігли ми на гори з голосінням,
                                      і падали в сльозах перед камінням.
                                                                         Олександр Олесь


Рід козацький – по семи світах…
Гнат слугує негру, Макс – арабу.
Сниться їм доріжка в полинах,
Всохлі вишні, степ, камінні баби...                         
Заробляють на підсоння й грім,
В скайпі чадам дивляться у вічі,
Ходять щонеділі в Божий дім:
Ставлять за далеких ближніх свічку.

Я – з колиски віддана житам –
Споглядаю плин юрми до скону…
Де ж той Велет, де ж сокира – та,
Що трієру витеше незборну?
Де глашатай, що збере у Путь,
Де вози скрипливі – з пудом глузду?!
На трибунах суші – бевзі, мудь…
Струменять навари в їхні лузи…     

Україно, цвіту ж – по світах!
Перегомін – риндою – у скроні...
Шелевіють маки в полинах...
І криваво жевріють долоні.


Заробітчанам                                       

Скеміє за вас моє серце.
Алюром – і жаль, і півсором...
Отут – і пупи, і відерця,
Закопані під осокором.

Кому відписали ці луки?
На кого лишили криницю?
Хто ж візьме сади на поруки?..
Солодкі чужинні кислиці?