Із Анни Ахматової: Мелхола

                           Та Давида полюбила... донька Саула, Мелхола.

              Саул думав: віддам її за нього, і вона буде йому тенетами.

                                                                          Із першої Книги Царств

Цареві причинному грає юнак,

І ніч нещадима конає…

І голосно кличе зірницю, відтак

Примари-жахіття вбиває.

І цар промовляє у келих долонь:    

«В тобі пломеніє чудовний вогонь.

Це істинний лік, не штукарство.       

Дарую і доню, і царство...».

Царівна – півпогляду лиш на співця.

Не треба їй пісні, не треба вінця.

В душі розлилася обида,                    

Та хоче Мелхола – Давида.

Мертвотно-бліда, лиш вуста палахтять,

В зелених очах – тліє скруха,                                                 

Леліє сукенка, грайливо дзвенять

Браслети, сповільнені рухи.

Немов таїна, мов праматір Ліліт!

Проказує млосно під шерехи віт:                           

«З отрутою, певно, пила я нектар...

Потьмарився звільна мій дух.

Ганьба, соромота – іду, мов товар…

Пройдисвіт!

                      Розбійник! 

                                         Пастух!            

Та жоден вельможа-набрида

Не схожий чомусь на Давида!

Ранкова яса…

                         І тьма загуса…

І зимні обійми планиди...». 

    

МЕЛХОЛА

                       Но Давида полюбила... дочь Саула, Мелхола.

                          Саул думал: отдам ее за него, и она будет ему сетью.

                                                                 Первая книга Царств

И отрок играет безумцу царю,
И ночь беспощадную рушит,
И властно победную кличет зарю,
И призраки ужаса душит.
И царь благосклонно ему говорит:
"Огонь в тебе, юноша, дивный горит,
И я за такое лекарство
Отдам тебе дочку и царство".
А царская дочка глядит на певца,
Ей песен не нужно, не нужно венца,
В душе ее скорбь и обида,
Но хочет Мелхола Давида.
Бледнее, чем мертвая; рот ее сжат;
В зеленых глазах исступленье;
Сияют одежды, и стройно звенят
Запястья при каждом движенье.
Как тайна, как сон, как праматерь Лилит...
Не волей своею она говорит:
"Наверно, с отравой мне дали питье,
И мой помрачается дух.
Бесстыдство мое! Униженье мое!
Бродяга! Разбойник! Пастух!
Зачем же никто из придворных вельмож,
Увы, на него непохож?
А солнца лучи... а звезды в ночи...
А эта холодная дрожь..."

1959-1961