Хуррем

 «Моєму пробитому серцю немає на світі ліків».

 З вірша Роксолани

 1

 І амбру, й мускус, і пахку герань

 Втирали у волосся барви міді…

 Муслінні шори кинув Сулейман –

 Їй на плече... Сміх зачинив у кліті…

 Назвав баш-кадуні *– між пелюсток –

 На плоскогір`ї влади…

 Насте, бранко!

 Дівочі крила складені хрестом.

 Це – таїна.

 Ця жінка – мусульманка.

 2

 У сяйві діамантів і перлин –

 Вузьке примхливе личко.

 Край засмаги…

 Так жити – підійматись чи повзти

 До міці кам`яного саркофага?

 Кохала звіра. Втратила ім`я.

 Лежить Хуррем.

 Була ж Анастасія.

 Не відпустив і мертву Сулейман.

 Його печаль хурмою квітне, спіє...

 Розетки – без смарагдів.

 Крок – мов шерх.

 Тьмяніють алебастрові прикраси…

 Усміхнене страждання…

 Тиш тюрбе.

 Коран головоломний. Древні вази.

 Ойойкає у сон Аврет-базар**…

 Ой, не буди владарку – норов з перцем!

 Золоторогий місяць, біла шаль –

 На камені, що упокорив серце...

 * головна дружина

 ** базар, де продавали невільників

Verba et voces*

1

– Скомпонуй, Лано, віршик про плеса... –                        

Прохрипів на бенкеті Стас Гливий.

Хлюст банькатий шепнув:

                           – Це ж про-фе-сор!!! –

Ох, який то був шепіт – надривний.

Стас куйовдив чупринку, шарівся...

Підняла парасоль – із віконця.

– Ні, про плеса писатиму з місяць.

Я у зливу оспівую сонце…

Тут гублюсь, наче брошка – в осоті. 

Хтиві очі... Примерхлі свічада.

Не нашіптує муза експромтів!

Ще не винайшли пундика знади…

2

– Я умію шляхетно просити... –

Пітний пан дав канапку солону. –

Мій музон продірявлює плити…       

Намереж файну пісеньку, доню!

Співаницю від люду сховаю,

Хай від неї буруниться крівця…

Лиш потішу дружиноньку – Раю…

Я благала юрму: Розступіться!

– Не гордуй! Вже круг імені – галас…

Хлюст монетку підсунув.

                                       – Албанська!.. – 

Муза блідла й нервово сміялась,

Облітаючи тепле шампанське...

* слова і голоси (лат.)

Полетуха

Мугикаєш незнаємий мотив...

У ватру підкидаєш хмиззя, дрова...

Я – в полі зору.

                          Лет із тісноти

Моє волосся вогняне куйовдить...

Я так палала в пору завірюх!

Я бігла в серпень колесом хитлявим…

Я – з роду незбагненних полетух.

Я не звичайна білка!

                                   Я – летяга.

Тебе, рахманного, злякав афект,

Бажання казки? Не іти за стовпчик?

Твій кличний дзвоник не зупинить лет,

Не згасить шал.

                           Бувай!

                                      Прости, дозорчий

…Вертаюся у двір – із вільготи.                          

Полкан гарчить… Шаруєш листям праску…      

В жарінь покидав бульби... Золотий!

Не рви листок – про голопуцьків казка!

Автор картини "Руда" Віктор Горяєв

Гостина

                      

                                          Під золою і жару не знайти.

                                                                         Прислів`я

                                                     

У філіжанці – кава.

                                 Сохне глід…                                            

Я в цій оселі – гостя.

                                    Били горщик...

Пішла в замети січня.

                                     Вісім літ

Брела сюди – мов грішниця – на прощу…   

     

Ти зголосився відпустити гріх,

Омивши в Самоти фіалі руки.

– Врожай! – несеш горіхів драний міх…                         

Розгойдують орелі наші внуки...

Із цукром кава...

                           Гірко.

                                      Ти упрів.

Твій погляд запитальний.

                                            Дім.

                                                   Вольєри...

– Прости... Бувай! – кладу тайнопис днів

У скриньку барви попелу – на дверях.



Автор картини "Чашка кави" Анатолій Рожанський

Хвиля

Я вчора мандрувала:

                                    Псел...

                                               Дніпро...

На берегах диміли жовтня ватри...             

Дніпр довжелезний, барва – мов ситро.

Запрошую тебе в журливі мандри.

Ось тут ми спочивали, Вітре мій,

На острівці хитлявому – в неділю…

А тут, де у Дніпро впада Супій,

Ти прошептав:«Чекай мене – між лілій...».                       

Тепер я – хвиля…

                               Люляю потят… 

Уп`яте багряніють верболози…                                 

Є місце на Землі – двох рік злиття,

Куди обручку щовесни приносиш.

Вітрові в полі

Зайшла у сон – зірвати м`яти.                     

Зелений відчай на межі

Проріс любистком. Біля хати

Горіх стікає в спориші…

Оаза – хутір серед поля.

Веселий сонях край воріт.

Колодязь висох. Креслю коло...

Схиляєшся – на живопліт…

Русявий піший-пішанице,               

Не ваб у висхлі сокирки!                                            

Я – пишнотіла перська киця –

Люблю стежини, килимки…

За три путівці – древнє Дубно.

Автівки мчать повз молочай…

Іти край траси в будень – згубно.

Візьми цю сонну м`яту – в чай!



Автор картини Вадим Аксьонов

З Анни Ахматової. Його чекала безліч зим дарма...

***

Його чекала безліч зим дарма.

Чекання те – задавнена дрімота.

Загинула від сяєва пітьма

За тиждень до Великодня, в суботу.

Мій голос враз осікся і затих –

З усмішкою зайшов у дім жених.

Свічки несли – був саме хресний хід...         

О, мій святочний вечір богомілля!

Ледь-ледь хрумтів ламкий квітневий лід,    

А над юрмою – дзвонів гомін вільний,

Він, як утіха віща, пропливав,

Павітер чорний вогники гойдав.

Й нарциси, що біліли на столі,

Й вино червоне у бокалі плоскім

Я бачила в поранішній імлі.

Моя правиця в крапелинах воску

Тремтіла у вогні жаданих вуст,

А кров співала радісно: він тут!  

***

Ждала его напрасно много лет.
Похоже это время на дремоту.
Но воссиял неугасимый свет
Тому три года в Вербную Субботу.
Мой голос оборвался и затих -
С улыбкой предо мной стоял жених.

А за окном со свечками народ
Неспешно шел. О, вечер богомольный!
Слегка хрустел апрельский тонкий лед,
И над толпою голос колокольный,
Как утешенье вещее, звучал,
И черный ветер огоньки качал.

И белые нарциссы на столе,
И красное вино в бокале плоском
Я видела как бы в рассветной мгле.
Моя рука, закапанная воском,
Дрожала, принимая поцелуй,
И пела кровь:блаженная, ликуй!

Очі

1

В моїх очах – чар хутірських жінок.
Очіпки їхні прикрашали бджоли…
Я вмію обмолочувать зерно,
На паляницю класти дрібку солі,
Я вмію дитинча своє люлять
І прагненням величного яріти,
Я вмію мужа із морів чекать
І чайкою над сіллю кам`яніти,
Я вмію жати місяця серпом –
І в сніп в`язати жовто-сині мари.
Нуртує досвід – між тире, крапок…
Я – удовиць онука: Насті, Марфи.

2

В моїх очах – притуга матерів.
Вона сльозою струменить на губи.
Поміж полтавських лип і яворів
Плекаю сина...
                         Обминай же, згубо!

Знеславить горде плем`я одинак,
Якщо не стане під штики й знамена?
Поліг – за спокій нив – дід Залізняк…
Я – проти війн:
                     загарбницьких,
                                          «священних».

У кожного – своя стезя, свій бог.
Всевишній, наклади на війни вето! –
Молюсь, творю на рубежі епох...
Не вищезають танки й кулемети.

В моїх очах – напуття матерів,
Що гоять рани, осявають хату.
Слова палахкотять на дугах брів,
Спікають успадковані дукати…

Єва. Три літа

                  

                              Прийди, милий, в мою хату, хазяїнувати...

                                                                         Тарас Шевченко

А ти – преславний. Очі – мов сапфір...

Адаме, стишся!
                           Прищепив би гілку…

Чи здалеку летиш? У тихий двір

Заходь навік! Сама я у присілку.

Під сорок...
                   Спека. 
                               Є держак від вил,

Чай, дзбанок меду, льох, бузок, дерева…

Є бочка дьогтю, пір`ячко – від крил.

Була Жар-птахою...
                                  Три літа – Єва.

Куди ж ти?

                   Я ж мовчала!..

                                           Йди у тінь!

Пригладив чуба…

                              Погляд стік у очі...

Довкола зрубу кружеляє кінь...                     

Ти рвешся в пекло – я... дитинку хочу...

Еманація чужого очікування

Синець під оком. Ну і що?

Куди – в час кризи – жінка піде

Із каземату між хрущоб?

Сказала сумно:«Бражник Іда…»;

Вже веселенько:«Буде час…

Мій син Микита пише прозу…

Мо`, прочитаєте? Чи – пас?

Ви ж поетеса, віршів стоси…”.

Прошамкотів щось целофан…

І диня – покотом – у руки.        

«У мене дід – в селі. Баштан…

Там стріла милого – на муки.

Коли тверезий – в хаті рай.

На весну обіцяв мопеда…

Чекаєш, синку? Обіцяй,

Що виростеш таки в поета!

Тоді твій батя кулаки

Схова за спину… Не посміє…».

Повзли по дині слимаки…

Була та жінка при надії.

Ассоль

Соки носила синові,
Що – на морській косі.
Пахла сливово, цитриново...
І шепотіла:"Ти сій...".

І обростала клятвами, 

Вибачень – щільний стос.
Врази на серці – плямами –
Не від штормів, не від гроз.

Спрагло хотіла спокою,
Вже не пурпурних вітрил.
Що ж ти клюєш її, соколе,
Поміж янтарних мірил?

Скарб – у мішечках і нішах.
Внукам – конструктор, пістоль...
Віршем укрилась півгрішна
Мигдалеока Ассоль.

В слоїках мокнуть оливи.
Ряден пацьорки руді.
Цятки на шибах по зливі.
Пахне корицею дім...

Хвилі течуть у волосся.
Аркуш важкий, мов пісок.
Все, що бажала, – збулося.
Спурхнути б їй поміж сов!

Хто розженеться – шукати?
Мрево густюще, як мед.
Рейвах, омани, відкати...
Фальш – кордарон, флавамед...

Сукні носила сріблясті.
Грея стрічала з морів.
Молиться:"Боже, не впасти б...".
Шовк пурпуровий зопрів.

Хода

На дебаркадері перепиняєш путь.               

Лице вкриває червня позолота.

Морозить серце свіжий дотик губ…             

– Це – при мені… у небі й на болоті… –

Показуєш світлину, де ми вдвох –

Жар-птаха юна й кучерявий Вітер.

Бігуча наша стріча, ніби кров…

Не буду рук твоєму сину гріти!

– Ця кралечка пече солодкий хліб –

з оману… – гомоніло хмаровище…

Кривавилася рута…
                                  Мокла сіль…

В лице сміялась «мій!» патлата Хвища.

Упало Сонце за щербатий пруг.

Пугукали сичі...
                            Росла полова...

Перед тобою в натовпі стою.

Закутуєш у плат габи Любові…

О, ні... Удруге я не втрачу глузд.  

Повзе,
           сюрчить
                            довженний
                                               синій потяг…

Мене вже кличуть.
                                  Відпусти!
                                                     Іду...

Мов смертниця – по сходах ешафота...

Обуда

А губи так торкнулися щоки,

Як після зливи – гілочка жасмину.

Муж очі опустив і – навпрошки…                       

А ти обняв:«Ще – двічі! Свято ж нині».

Йди, шаливіре, між тинів, драбин…

З тобою не збиратиму горішків.

Кохати лише татка радив син.

Джокондово всміхаюся – безгрішна…

З тобою прогрішатися? О, ні…

З очей зелених – віруси приваби…

Від «інфлюенци» не ношу броні.

Імунітет слабіє...

                             Креслиш мапу.                   

Рука – в руці…

                        Браслетку розстебнув..

Не клич мене – за овиди – із двору!                   

Ти ж утечеш, як тільки простягну

Замшілу скриньку з написом «Пандора».

Молочай

Ішла в багаття…

Остигала на хрестах…                   

Уплітки, пута, шовк шатра – зотліли.                

Ніхто не вів по юності шляхах,        

Не рвав для ран свою сорочку білу…

Спиняюся – біля твоїх воріт.

Я йшла сюди, не знаючи адреси.

Ажур бузку тече на живопліт…                     

Розсохлий човен, сітка, пара весел.

Коза – на сіні.

Тин – мов рубікон…

Курчата цівкотять… Пси – збайдужілі.

Спустивсь на землю ладо-вітрогон!

А я ладу чекати не зуміла...

Ослін.

           Дівча.

                     Рядочками – люпин…

Подібне фото жовкне у прихожій.                                 

Ти так незміряно мене любив,

Що донечка твоя на мене схожа!

Лишаю молочай на літ стерні.

– Він твій…

           Навіки твій… – плюскоче річка.

Забрати батька у дитини – гріх.

Наїмся досхочу твоїх порічок...

Біг навмання…

Лишилися між плес хати – як вата,

Коти на вікнах, в рясці чорний став...

Пірнаю
             в травостій
                                 зеленкуватий,

За очеретом гай жалів розтав...

Біг навмання!

                        Вже досить ворожити.

Згубилася браслетка в чагарі…

Біжу до тебе напівстиглим житом.

Ти шлеш гостинчик – із водою рів…

                                

Мене вужів ослиззя не лякає.

Отам, за ровом, – твій ведмежий кут.

Перемайну!

               Як стрічка, в полі маю...

Не бачиш новостворену ріку?

Твоя дружина

                       опускає дзбанок.

Напій настояний на черепках мірил…

Змивай з лиця, захеканий коханий,

Оману й звіробою жовтий пил!

І поки буде вільга струменіти,

Оббризкуючи мальви і спориш,

Ти, Вітре, знудиш пречудовим світом,

Як я – тоді, коли штовхнув у тиш.

Не присмокчусь до серця, наче п`явка.

Я – лиш на сон.

                         Роїться мошкара...

Пливи у Смуток!

                          Згадуй стан смаглявки,

В якої капелюшки відбирав.

З Анни Ахматової. Увечері

Бриніла музика в саду

Гірким неперебутним горем.

І зимно, й гостро пахли морем 

З тарелі устриці в льоду. 

Він проказав:«Я вірний друг!».

Торкнувся сукні – злегка, рвійно…

І як не схожі на обійми

Ці дотикання звабних рук.

Так гладять кішку чи орля,

Так споглядають вольтижерку...

Лиш усміх ув очах примерклих,

Лиш вій рудава перія.

Тужливих скрипок голоси

Течуть за пасмами туману: 

«Безхмар’я в неба попроси –

Уперше ти сама з коханим».

першотвір:

Вечером

Звенела музыка в саду 

Таким невыразимым горем. 

Свежо и остро пахли морем 

На блюде устрицы во льду.

Он мне сказал: "Я верный друг!" 

И моего коснулся платья. 

Как не похожи на объятья 

Прикосновенья этих рук.

Так гладят кошек или птиц, 

Так на наездниц смотрят стройных… 

Лишь смех в глазах его спокойных 

Под легким золотом ресниц.

А скорбных скрипок голоса 

Поют за стелющимся дымом: 

"Благослови же небеса - 

Ты первый раз одна с любимым".

З Анни Ахматової. Сьогодні знов листа не принесли...

***

Сьогодні знов листа не принесли:

Забув мені писати чи поїхав;

Весна – як срібна співаниця сміху,

Човни в затоці – серед плину мли.

Сьогодні знов листа не принесли…

Він був недавнечко зі мною поряд,         

Такий залюблений, ласкавий, мій,

Та це було в білявий сніговій…

Цвіте весна, я – у печалі, зморі.

Він був недавнечко зі мною поряд.

Вчувається легкий тремкий смичок,

Що б’ється від незміряного болю,

А раптом серце надвоє розколе –         

Лишиться недописаним рядок…

першотвір:

***

Сегодня мне письма не принесли:

Забыл он написать или уехал;

Весна, как трель серебряного смеха,

Качаются в заливе корабли.

Сегодня мне письма не принесли...

Он был со мной еще совсем недавно,

Такой влюбленный, ласковый и мой,

Но это было белою зимой,

Теперь весна, и грусть весны отравна,

Он был со мной еще совсем недавно...

Я слышу: легкий трепетный смычок,

Как от предсмертной боли, бьется, бьется

И страшно мне, что сердце разорвется,

Не допишу я этих нежных строк...

Вельвічія

Без тебе це містечко – океан.
Персти вмочаю в синьопінний шелех...
Чому квиток на лайнер не порвав?
Сама ж придбала… Плівся невідчепно,
За чаєм скиглив:«Бриз... Упав мольберт...».
Терзають сім вітрів мене – Вельвічію!
Жбурляє колючки-гостинці день…
Здіймають галас три сусідські пінчери…

Щоночі мариться: в пилюці тьми доріг,
Мов пілігрим, ти стукаєш у браму...
Дзвенючі кроки – в горобину ніч…
Услід кричу:«Прийшов? Щасливих мандрів...».

Шерхочуть хвилі:«Чайкою… Одвік
Зі скелі відчаю... найлегше...».
Крок – і сяйво!
Без тебе на хисткій земній корі
Пекельно тяжко, попри міць незламну.

Чайка

                                   Spiritus flat ubi vult*

Рве струни циган… Я чекаю Сонця.
Кладу в мілку бляшанку мідяка.
Він чистоган збирає. Я тут – гостя.
Мене повчора пугач ошукав…

Я – біла чайка, що пірне в польоті,
Кигикне вірш, німотствує між плит...
Мені затісно в пустищі вагона,
Що по захланних зміях рейок мчить,
Як марлю, крає мрево світанкове,
Відлякує мошву і кажанів!

Цигани, роми... Ваш безкрилий сокіл
Вечірнім поглядом до серця прикипів...

* дух віє, де бажає (лат.)

Блискавка

Тратує покотьоло степ, січе…
Віоли...
Флейти...
Бубни...
Свайба, Вітре?
Я ще могла б упасти на плече –
І пропікати на окриллі міти…
Я відібрати милого могла б –
У легковажної білявки Хмари...
Але кому жбурнути пам`ять зваб?
Твоїх любасок – віз і дві байдари.

Не спопелю пшеничний колосок,
Не відберу віоли понад гаєм.
Спалю твій погріб, гострокіл, садок...

Я влучно кресонула – сад палає!

Не залишай…

Не залишай мене у листопаді!
Тут горобці ненатлі, чорторий…
На кризі малюватиму леваду,
Євшанний шлях відходу, обрис крил…

Літоростками повняться толоки.
Цей закут настобрид. Мій плач – невлад.
Зросла для тебе, Вітре сіроокий!
Не залишай, бо вже – горіхопад...

Не залишай мене у спеці липня,
Коли міліють думи й ручаї,
Коли довкіл – тіла, човенця, линви,
Коли в судинах – трав`яні чаї.

Ти – нетутешній. Ти на ніч захожий.
Я не люблю кульбаб і суперек.
Візьми Вербу з собою! Вже й пороша…
Я, Вітре, приживуся між смерек.

Серпантин

                                           Вольдемарові

Обожнення не буде. Я – без крил.
Координую рухи – по падінні...
Наш мікрокосм отутечки твори,
Сади бузок і розмальовуй стіни.

Запрошувала в казку, але ж ти
Не віриш у інжир на гілці туї.
Моє кохання – довгий серпантин.
Моя зневага – то шпаркий Везувій.

Мене боготворити? Можна... Ні!
Ти біля мене спи – рахманний, ситий…
А я тектиму – на світила німб –
У кратер напівсонний сліз улити.

Й тоді розквітне і... зів`яне день,
Тоді – по землетрусові – упевню,
Що світ – незрушний: чай із каркаде,
Медок зі слоїка, джмелі – зі жмені.


Автор картини Майя Рамішвілі

Вірш

Буває вірш – як глиб і рокіт гротів,
Бува мілким – немов потік-рукав,
Буває зимним – сніжка у польоті,
Бува палким, як вістря сірника.
Бува, що вірш леліє машкарою,
Маскує вбозтво нив, душі пирій,
Бува – бряжчить, немов у склянці соя,
Чи торохтить, як в шибу – градобій.
Буває вірш, який підняти б – стягом!
Буває вірш – мов сяйво маяка.
Буває вірш невипеченим, длявим,
Глевким, немов окрайок житняка…

Буває вірш гнилим, немов розбовток,
Бува пахким, немов черемхи цвіт,
Буває – плинним, як серпнева Говтва,
Бува – летить, як із рушниці шріт...
Знайомець мій, пузатий травознавець,
Зело шукає, що підсилить хист,
Гризе аїр… А вірш його – мов лямець.
Я роздивлюся папороті лист...

«Ти ж зліпок із обличчя Нефертіті
Обрала – не рослину – за взірець!..» –
Сміється муза в шумі буйноквіття…
Кладу словник і аркуш на стілець.

Погуба

Наснилось небо – аспідне, мов нафта.
Зміїлися по ньому сотні жил…
Бульвари устеляли юрми, авта…
А я блукала – між газонів, крил…
Ні, не було громів і блискавиці.
Не лив на дзиґарі оспалі дощ.
Росла дір…
І торбохвати – ницьма…
Ось і Кінець… Застав на стежці прощ.

Слова зринали:«батьківщина»... «сором»...
Летів білборд:«Степів... найстарший син...».
В руках – браслетка, що купила вчора.
В зеленій льолі бігла в бік вітрин…
Валялись терези доби бароко.
На чолопочку – храмина в імлі…
Зоріло неусипне срібне ОКО
На розпад зграй, спільнот, родин і клік...

Металобрухт

У чотирнадцять хлопці хочуть сексу –
І потрапляють у обійми хвойд.
А він хотів до батька. Снився Рексик...
Якби ж із ним поспілкувався Фройд...
Він другий рік навчався в інтернаті,
Для нього батько був немов Дедал.
А той:«Ремонтував сарай і хату...
Здав позавчора шліфувати вал...».
Не приїздив до сина аж півроку!
Роботу мав «нехилу» аж в Москві.
Тож хлопчик не з`явився на уроках –
Пішов ДОДОМУ... Не шукав повій,
Не зупинив таксі:«До Комсомольська!» .
Спав у хатинах. Торував стежу...
Малий Ікар так прагнув ласки Сонця
(І я у снах до батька вік ходжу...).

Рушій наш – сексуальність?
Фройде Шломо,
Як бути із хлопчиною – отут?*
Ось мозолі, попалена солома,
Кус житняка, що куплений за брухт...
Боявся добиратись автостопом,
Підводи на узбіччі не було.
Мої пегаси – клусом і галопом...
Розлучення батьків – добро чи зло?

...Аж дві години – лет.
                                      Обійми Сонця.
І літо бабине.
                           І батько – поряд...
                                                           Шок.
І знову – інтернат.

                                 Масні віконця.
Реп.
          Матюки.
                           І на лопатці – шов.


* на Полтавщині хлопчик п`ять днів ішов пішки,
щоб побачити батька

Кантабіле

Молюском
                   пірнаю
                               у тишу –
                                              індигову, плинну...
Там жорна зірок
                             мушлю тіла
                                                   на порох зітруть...
Зісподу єства білосніжна чутлива перлина
У просторінь злине,
                                 розкришиться...
                                                        Вперто, мов ртуть,
Збереться

                 в пульсуючу серед монад
                                                            цятку-душу.
Її обхоплю міріадом клітин.
                                              Стихне рух.
Розверзнуться жерла...
                                      Тонути у сяєві мушу –
І спрагло надіятись: лет до зірок повторю.

Фініш

Збирала на зиготу – з року в рік,
Із підробітку, з пенсії – по гривні.*
В якесь із літ покинув чоловік:
Орав і сіяв, та безплідна нива...
Пила чайок із вишні гілочок,
«Мівіну» хрумкотіла на вечерю...
Навіщо їй курорти, пилосмок,
Цукерки від «Рошен» зі смаком чері?
Із ятки торгувала, із землі...
Та в землю не збиралася лягати.
Вона хотіла донечку! Малій
Стелила б на доріжку сіно й вату.

Як сповнилося жінці шістдесят,
Запліднення зросло в ціні удвічі.
Не брала у оселю кошенят.
Квилила «Машу б!»…
Люд вивчав сейсмічність,
Люд «Екстру» пив, люд гинув на війні,
Люд кидав гроші в автомати гральні...
Топтали жвавих курочок півні...
А їй світило... екстракорпоральне.

Зібрала суму. Лікаря знайшла.
Живіт замаскувала. Ноги цілі.
Здолала свій гостинець – пішки, вплав.
Дійшла до Материнства.
Породілля.
На фініші гойдає немовля...
Воно – чуже! Вона шепоче:«Рідна...».
Марійку від пристріту затуля...
Дитя ростиме «тута» (мо`, у Відні...).
Її священик не благословив.
Харонів човен ріже штори з ситцю...
Тьма-тьменна тих, хто вік синиць ловив
І спопелів, упавши на Жар-птицю.


* у Чернігові 66-річна жінка після ЕКЗ народила первістка

Реляція

...а вчора під вокзалом у Лубнах
Репетував прошак:«На чвертку – сором…
Охрім – поет!.. І гуморесок – гори!
Прошу на книгу «Літо – у стогах»…

Люд кидав, люд мовчав, люд глузував.
У брилику – тараня, банка пива…
А той віршар, Охрім Нетерпеливий,
Про самочинного добродія не знав!

День літери нанизував на віть –
Не пальмову, а зрізану з ожини,
Ніч вишиванки розглядав у скрині,
Що пахли, як вишневий білоцвіт...

Просити? Ще дадуть в юрмі під дих!
Якщо ти каліч – жуй ватрушку рихлу…
«На книгу?!» – відсахнуться. Духу тиглі
Оберігай – від заздрих, вбогих, злих.

Віршуй, рости! Впаде в долоні кошт.
Є молитви. Прохай – в Отця і Сина.
Лиши собі оселю, хист, маржину –
Іди у Мгар! Торуй стежину прощ.