Без маски

Відсторонилася... Пішла за пруг                         

Від подруг, їхніх чад, мужів, любасків…            

Ще сниться: обережненько перу

Свою усміхнену, привабну маску.                   

Боюсь її, сівку, деформувать:

Розгладжую перстом дрібненькі зморшки…

Без неї в сон пливла поміж латать,

У ній ішла «на каву чи окрошку»...

Тепер дзеркала в хаті відверну.

Правдиве Я помітить: лик – без маски,

Попросить у відбитка машкару,

А дзеркало простягне:«Ось, будь ласка...».

І перший, хто погляне на лице –

Вже строге і холодне, мов свічадо, –

Узріє власну чорну жовч… Тихцем

Довкола роззирнеться безпорадно.

Недовго буде в розпачі мовчать

Перед любителькою рим і лоску,                   

Прошепче злісно:«Я таких стрічав!».

Стоятиму – сяйлива, безголоса…

Він прокричить:«Довкола всі – як я:

Нещирі, злі... Ти – диво карамельне?!».

Та й справді – є у кожного суддя.                   

Він – серця животворчого насельник,

Він зважує, рахує вдих і крок,

Вердикти і сміття з душі виносить...

Він – кат єства! Він – зведений курок

З палким ім`ям-протуберанцем – Совість. 

       

Бува, що Совість гасне-помира,

Байдужне серце – без судді – гарує…                   

Такі людці – осердя клік, орав.

Картати хама і падлюку – всує!

Навіщо ж я вдягла цю машкару –

Сяйливо-чесну, копію свічада?..

Той – перший – не посміє. Я здеру

Холодну маску – серед буднів чаду.