Вірш

Буває вірш – як глиб і рокіт гротів,
Бува мілким – немов потік-рукав,
Буває зимним – сніжка у польоті,
Бува палким, як вістря сірника.
Бува, що вірш леліє машкарою,
Маскує вбозтво нив, душі пирій,
Бува – бряжчить, немов у склянці соя,
Чи торохтить, як в шибу – градобій.
Буває вірш, який підняти б – стягом!
Буває вірш – мов сяйво маяка.
Буває вірш невипеченим, длявим,
Глевким, немов окрайок житняка…

Буває вірш гнилим, немов розбовток,
Бува пахким, немов черемхи цвіт,
Буває – плинним, як серпнева Говтва,
Бува – летить, як із рушниці шріт...
Знайомець мій, пузатий травознавець,
Зело шукає, що підсилить хист,
Гризе аїр… А вірш його – мов лямець.
Я роздивлюся папороті лист...

«Ти ж зліпок із обличчя Нефертіті
Обрала – не рослину – за взірець!..» –
Сміється муза в шумі буйноквіття…
Кладу словник і аркуш на стілець.