Хода

На дебаркадері перепиняєш путь.               

Лице вкриває червня позолота.

Морозить серце свіжий дотик губ…             

– Це – при мені… у небі й на болоті… –

Показуєш світлину, де ми вдвох –

Жар-птаха юна й кучерявий Вітер.

Бігуча наша стріча, ніби кров…

Не буду рук твоєму сину гріти!

– Ця кралечка пече солодкий хліб –

з оману… – гомоніло хмаровище…

Кривавилася рута…
                                  Мокла сіль…

В лице сміялась «мій!» патлата Хвища.

Упало Сонце за щербатий пруг.

Пугукали сичі...
                            Росла полова...

Перед тобою в натовпі стою.

Закутуєш у плат габи Любові…

О, ні... Удруге я не втрачу глузд.  

Повзе,
           сюрчить
                            довженний
                                               синій потяг…

Мене вже кличуть.
                                  Відпусти!
                                                     Іду...

Мов смертниця – по сходах ешафота...