На дебаркадері перепиняєш путь.
Лице вкриває червня позолота.
Морозить серце свіжий дотик губ…
– Це – при мені… у небі й на болоті… –
Показуєш світлину, де ми вдвох –
Жар-птаха юна й кучерявий Вітер.
Бігуча наша стріча, ніби кров…
Не буду рук твоєму сину гріти!
– Ця кралечка пече солодкий хліб –
з оману… – гомоніло хмаровище…
Кривавилася
рута…
Мокла сіль…
Мокла сіль…
В лице сміялась «мій!» патлата Хвища.
Упало Сонце за щербатий пруг.
Пугукали сичі...
Росла полова...
Росла полова...
Перед тобою в натовпі стою.
Закутуєш у плат габи Любові…
О, ні... Удруге я не втрачу глузд.
Повзе,
сюрчить
довженний
синій потяг…
сюрчить
довженний
синій потяг…
Мене вже кличуть.
Відпусти!
Іду...
Відпусти!
Іду...
Мов смертниця – по сходах ешафота...
Немає коментарів:
Дописати коментар