1
Вдягай, мій сину, флегми* машкару,
І не кажи, що маска ця не в моді.
Плекаю... Захищала від наруг.
Іще цікавлять авта, земноводні…
Оберігай себе! Шануй мене.
Від злості – безмір лиха, зиску – мало.
Був Тамерлан, мав доню Кесене.
Красуня смугла воїна кохала.
Втекли у ніч...
О,
як той вершник гнав!
Заплющу очі – миготять копита...
Непогамована шальга страшна,
В ній Тамерлан гримів:«Обох – убити!».
2
В той мавзолей увійдеш без монет,
Почуєш сап, алюр, дівочі зойки…
У вежі норовливу Кесене
Пильнують воїни мигдалеокі…
В печалі був могутній Тамерлан:
Шальга підхмарна доню умертвила,
Упали в причет вірні – мов бур`ян...
Шальга росла крізь Часу чорний вилом…
Той мавзолей у сниві бовванів,
Нагадував тремку порфірну свічку.
Навчись, юначе, тамувати гнів!
Не оживити вбитого у січі...
* Незворушний спокій, що межує з байдужістю.
Немає коментарів:
Дописати коментар