У нього немає лиця.
Є пес лабрадор, нетрі-схови…
– Почвара – людина оця... –
Голосять-пугукають сови.
У нього немає очей.
Не вимисел це, а жахіття.
Подружжя виходить з ночей,
І плине у згоді між віттям.
Дружина таки не втекла!
Вона пам`ятає всі риси.
А двері з вінцем об заклад
Побилися:«Бігтиме… риссю…».
«Почвара» так любить ясу…
Розмови – про сонечко, хвилі...
Подеколи лист принесуть
Від тих, що жирують за милі.
У нього немає краси.
Є дім, невеличка парцела.
Жених на весіллі носив
У хусточці вбивчий міцелій.
Сміялися гості:«Цілуй!» –
Гірчили вуста у невісти...
О жінко, у далеч крокуй
Із мужем – крізь дощ – благовісно!
По зливі пригадує він,
Як пахне сосна і секвойя.
Для нього дзвіночок – то дзвін.
Обстежують пальці світ Гойї...
В бідахи не буде дітей.
Навіщо лякати малечу?
З ціпочком іде до курей,
Обходить на паколі глечик...
Так хочеться з нього полить
Остуди – на щоки і груди.
Скеміє, нестерпно болить
Обличчя – відтяте, забуте.
Катма – для нового – лекал...
Весільна світлина – в намисті.
Безликий – немовби корал –
Згрібає каштанове листя…
А я – вік залюблена лиш
У гарні обличчя і руки.
Із ким розрізатиму тиш,
Що гусне, стіка на прилуки?
Що – старості літепла яв?
Це – бганки, залисини, плями…
У кожного Час відібрав
Лице, що плекалось роками.
…Супружник іде в полини.
Обличчя його молодече.
Визбирую скалки вини...
І дощ розливаю на плечі.
Немає коментарів:
Дописати коментар