Безтямно,
шпарко,
ніжно
цілував
Пружнасте листя...
Зазивав у море...
Не знав шаленець: я боюсь проваль,
Монстери устремління тлумить корінь.
Злютований із льоду і вогню,
Не відчував ні остраху, ні болю.
Ніч вихорив незрілу бузину,
Вербиць уплітки – з пагонів красолі…
Я не лишила меж огрому-саду.
Дощ запевняв – «лиш твій», гасив лампади…
Немає коментарів:
Дописати коментар