Дні...
Просто неба – мегакарнавал.
Мов серпантин, під мішурою – стежка...
Пап`є-маше вітрин… А Час-лихвар
Належне забирає, хилить вежі,
Розв`язує хустини, гне мости,
Зціляє рани, випікає стигми...
Учора друг Мусій сказав «прости»,
А завтра шарпоне в юрмі:«О, прима!..».
А ще за рік я посаджу зерно
І розриватиму – зорітиму на Прокид.
Я так люблю розчахнене вікно!
Ген за вербою – літаки... осоки...
І мариться Дитинства піванклав:
Цибаті бушлі, вудкарі на греблі…
В мед буднів – дьогтем – скапує хула
Атлантів, що справік тримають небо...
Старі дуби – опір`єні волхви.
Лоскоче серце ворожбитства шерех…
Пливли над Ворсклою серед мушви
Дилем одвічних осяйні галери...
В одну я сіла – ніби ж нічия,
А вслід – череп`я, мушкелі, рапани,
Межисітка… У пелені зів`яв
Той подорожник, що лікує рани.
А Січень знов дораджує мені,
Як серце вберегти від кровотечі,
Кладе в сакви мовчання синій сніг,
Показує на кладовища, печі,
На двір, як плац, де мудрагель індик
Звиває сховок – у пітьмі вольєри…
Ні, я залюблена в орла, у Сонця диск!
Погасну поміж лиликів і дерті...
Немає коментарів:
Дописати коментар