Шальга

                              

1

Вдягай, мій сину, флегми* машкару,

І не кажи, що маска ця не в моді.

Плекаю... Захищала від наруг.

Іще цікавлять авта, земноводні…

Оберігай себе! Шануй мене.

Від злості – безмір лиха, зиску – мало.

Був Тамерлан, мав доню Кесене.                                        

Красуня смугла воїна кохала.                                           

Втекли у ніч...                                                     

                    О, як той вершник гнав!

Заплющу очі – миготять копита...

Непогамована шальга страшна,

В ній Тамерлан гримів:«Обох – убити!».       

2

В той мавзолей увійдеш без монет,

Почуєш сап, алюр, дівочі зойки…         

У вежі норовливу Кесене

Пильнують воїни мигдалеокі…

В печалі був могутній Тамерлан:

Шальга підхмарна доню умертвила,

Упали в причет вірні – мов бур`ян...

Шальга росла крізь Часу чорний вилом…

Той мавзолей у сниві бовванів,

Нагадував тремку порфірну свічку.

Навчись, юначе, тамувати гнів!

Не оживити вбитого у січі...

* Незворушний спокій, що межує з байдужістю.