Деревій

У хаті катма рушників,              

Гардин, ковроліну, сервізів.

Отари захожих димів

Облизують кейс і валізу...

Дзеленькне мобільник чи цеп

Рудого Полкана – край лави...

На клямці побачити леп

Я їхала в спеку з Полтави.

Погладжу кошлату козу…

Як спати в оселі бідацькій?

На шлях – виглядати грозу –

Виходжу в сукенці «моряцькій».

Вже й син у дворі умовля

Вернутись додому надвечір.

Озера...

             Комишня.

                             Поля...

Безкраї простори лелечі.

Тут газу немає – лиш піч.

Зів`яло лице тітки Ліни.

На бал стеаринових свіч –

Мій син із лептопом... У сінях

Латає мішки вітровій…

Хазяїн тут любить горілку!

До сходів доріс деревій...

А дощ крапотить у тарілку...

Матусю весела моя!

Про що я повинна мовчати?

Я знаю, це наша рідня.

А серце, як птаха, – на ґрати...

Пусти крізь пожмаканий дощ –

У соняхів пишне цвітіння!

З дороги ожинових прощ

Я впала на скалки і тіні.

Немає тут сала й ножа.

Пулярки замурзані, дляві…

Як півень, двором походжа

П`яниця Андрій – молодявий…

 Я слухаю Валю – сестру,

Тамую і жаль, і відразу.

«На хлібчик у мами беру...

Нема ж ні роботи, ні газу...».

– Податися варто кудись.

Шукати стежу – виживати! –

Кажу і дивлюся увись

За гніздище, де лелечата…

         

Прощаємось. Гасне четвер.

«Под...дейкують, поле Рос…сії...» –

Сміється заїка-шофер.

Пелюстям би стріли Месію…

Із серця – і відчай, і біль,

І радості гостре проміння:

Я їду-тікаю звідтіль,

Де вік дожива тітка Ліна,

Де в хаті плакат «...ССР»,

Де вкрита газетою ложка,

Де стіни мишасті, як дерть,

Шепочуть:«Побудьте ще трошки...».