Пам’яті хутора Залізняки, що на Миргородщині
«Я удовиць онука: Насті… Марфи…»
З вірша «Очі»
У моєї прабабусі Марфи Залізняк немає могили. Принаймні, так стверджує
мама Софія – жителька Яготина, віруюча «во єдиного Бога – Творця неба і землі».
Місце поховання нині є у Тузиків, Жучок, Трезорів, Барсиків, Кась…
Оговтавшись від втрати молодшого «брата» чи «сестри» людини,
дбайливці-господарі фантазійно, невтомимо облаштовують місцину, куди можна
прийти «пустити сльозу» по вмовклій канарці чи пухнастому улюбленцеві, посипати
різнобарвного сухого їдла-корму чи глазурованого чудернацького печива для
тварин – у формі суниць, вишень, груш… Могили чотирилапих, двоногих, двокрилих,
довгодзьобих, голосистих, безголосих друзів homo sapiens нині бовваніють на
околицях мегаполісів і містечок поміж молодих липок, вельбучних дубів, серед
сосен і терну… «Дав дуба» – маєш місцину. Пам`ятники, обеліски з написами
«Вечно помним, скорбим»… Дивоглядія.
У прабабусі Марфи могили немає. І не буде. Її землисте лице малюється
мені у довжелезній вервиці жертв Голодомору. Вервиця хвилюється… міниться…
піниться…
У серпні мариться чепурне обійстя: барвінок, любисток, буяння білих і
рожевих мальв край тину, саж, хлів, грядки, колодязь… Повнява усміхнена вдовиця
Марфа сварить Настину: «Ось я віжки знайду!..». Донька бігає на досвітки до
чорнобривого красеня Івана Залізняка, сина наймички-бідарки Кузьмихи. Марфа має
землю, худобу, обходиться без наймитів: сини її роботящі, кмітливі… Гонорова Настина
матір не слухає… У вісімнадцять літ знайшлася донечка Люба, згодом «лелека
із-за Миргорода» приніс розумника Олексія, допитливу кучеряву Софійку… У 29 літ
моя бабуся провела з дрібними дітками коханого Івана на фронт, а стрічати не
судилося. Пропав безвісти в жовтні 1941 – читаю на порталі «Меморіал».
Вичерпно. Лапідарно.
А свободолюбива Марфа Залізняк померла ще до війни – чи в хаті панів
Телевних, чи на стерні поля народного… Худа смаглява Настина в старій корсетці,
крадучись у сутінках попід тинами, несла в пазусі для матері кусень сала, шмат
хліба… Несла – і тремтіла-боялася, що душогуби виженуть її з білої хатини в
обрамленні слив і вишень і лишиться її доня сиротою… Страх. Ним єдиним
пояснювалося «неспасіння» Марфи Залізняк від мученицького сконання.
Підросла Софійка – і катує матір докорами: «Де ж могила бабусі – твоєї
мами? Чому не допомогла найріднішій людині?»…
Німотні страхи чорними круками ширяли над Залізняками… Перелітали із
села в село… Страхи не мали гніздів`я – та множилися, харчувалися… Збивалися у
зграї, клювали очі, серця… Від хати до хати їздили уповноважені: грабували
живих. Моя мама боялась і ненавиділа їх – наділених владою відбирати,
невблаганних, пихатих, смурних. Щоб я не бігала в яр, у Супоївці мене лякали
«дідурякою». Мама в дитинстві боялася статечного «уповноваженого з району»
Яроцького, котрий описував усе, що було в господі, якщо сім`я не виконала план
здачі сільгосппродуктів. Чи лишиться щось їстівне для дітей удовиці – його не
цікавило.
Я виросла на розповідях про те, що було. «Ходила» з мамою сім
кілометрів у Клюшниківську школу, вночі «їхала» з нею на підводі в Миргород –
на торжище – і рахувала зорі… Вони яскріли… падали… Шлях ширився,
розпросторювався… Я – Залізняк.
Маю власного крука. Нарекла його Страх Втрати Матері. Софія Залізняк
зітхає, молиться… Каже, що час відпустити крука, не годувати горіховим та
житнім зерном, бо всі ж помирають. Розсудлива мама каже, що не боїться смерті!
Я їй не вірю. По молитві пульс і крок пришвидшуються… Мій розгодований крук не
хоче на волю. Він живиться з долонь. Нині не голодно. І тепло – від думок про
покійних і живих.
У турботливої бабуні Анастасії є могила за Худолієвою Левадою в
Яготині, в предоброї тітоньки Люби – на Бачиївщині, у схожого на римського
патриція дядечка Олексія – в Дарниці на Лісному… У Марфи Залізняк немає могили!
Її стражденна вільготна душа блукає чагарниками поміж слив і вишень, що
сплелись у ковтун над розвалищем печей, із яких злетіли горлиці й півні,
колодязів, тинів, льохів, клунь… Марфа ходить від глинища до призьби, від
колиски до діжі… Марфа блукає… Марфа рве калину – на зиму.
Іноді Марфа стукає гілкою шовковиці в шибу хати Наталки – єдиної
мешканки хутірця Залізняки.
«Драстуйте… Побалакати б…» – шерхоче на ґанку. Їй тоскно. Їй голодно.
Наталка слухає радіо. Наталка читає листи. Вона живе на хуторі з
чоловіком. «Якщо поїду в Сенчу – питиме… А тут – під контролем… Тут безлюдно…»
– сміється у пришерхлу долоню. П`ять кілометрів безлюддя.
«А я Світлани вірші чула по радіо… Правнучки твоєї…» – згадує Наталка, розчісуючи
рідке волосся гребінцем із бука... Марфа мовчить. Марфа не знає, що таке вірші.
«Як почула Прокопиха, що в Мелашки катавасія… Піди лою попроси в
Афанасія… – спроквола, кахикнувши, мовить Марфа. – Це мій зять Іван таке
вигадував. Він – безвісти… Я…» – зітхає Марфа й іде з двору жоржинами. «До
зливи приходила…» – видихає Наталка й осіняє світлицю хресним знаменням.
Колись хутірець Залізняки втратить свою Наталку. Вірю, що всі його
уродженці та їхні «залізні» нащадки до третього коліна відчують цю втрату:
комусь насниться бокатий горщик пісплених нею слив – на картатій цераті хиткого
стола літньої кухні, комусь м`ятні «канфети» з її долоні, комусь теплий хліб, –
те, чим почастувала веселоока Берегиня у зеленому хвартусі в бузкових гадючках.
Вічна пам`ять тобі, хуторе… Ти ще існуєш на мапі України.
Картина Катерини Білокур
Картина Катерини Білокур
Немає коментарів:
Дописати коментар