А в мене – тиша...

Вона дзвонила тричі – несестра.
У голосі – ні сміху, ні розпуки…
Я бігма закрутила теплий кран…
Які у неї очі, шия, руки?
Чия вона матусенька, жона?
Чи є овечий плед, чаї, цукати?
Частіше каже «дай мені…» чи «на!»?
Чи мріє мати в бездоріжжі брата?
Чи випікає тавра і коржі?
Чи місить бульбу в чавунці для льохи?
Мої мости до сестроньки – в іржі,
Між пелехів оман – чортополохи…

Ця жінка мов у судну ніч – набат…
Будила серед борошна і мнихів.
Її дзвінки настійливі – невлад.
«Ви не туди потрапили…» – і тихо.

У джемі губи… Не знайшла словес…
Вдихала свіжий хліб, молола каву…
Огріх набору. Біль утрат воскрес…
Лиш запитання, мовлене ласкаво, –
І заяскрів між сонмища дерев
Осінній дуб із дуплами-очима…
В бік праярів – його неспинний крен.
Моя рука з браслетом «Ра» не втрима.
Були високість, непохиття-міч,
Сніги по плечі, незлобиві рідні!
Тепер – дощі… галуззя навсібіч…
Той голос – несестри – летів аж з Відня.
А в мене – тиша фазису мовчань
Опісля воєн поміж інь та янь…
А я сестрі – густих порад черпак,
Цукерки, вовну… Не вгоджу ніяк.

День сміху – завтра.
Плач дітей – вгорі…
О зимна сестро, хто б тебе зігрів…





Картина Марини Подгаєвської