Софії Залізняк
Поп`ю узвару в хаті – при свічі.
Дав зайчик пиріжок, а лис – піалу.
Шукала двері... Дзенькали ключі...
Торкалась шиби – серце обпікала...
Лишились при дорозі й словоблуд,
Що клявся в дружбі на гіркій пілюлі,
І покровитель пошанівку й лун...
Ти поклади на серце руку!
«Люлі...» –
Вчувається... Ми живемо лиш тут!
Ти віриш у чудовну казку марно:
У те, що дух обріже мотуз пут, –
І полетить наснажено в захмар`я!
Сорока скрекотала – там, де зруб:
– Катма чар-р-рунок вільних, все «забито»...
Ген бовваніє напівструхлий дуб,
В його плоди – впокоєні, злі, ситі…
А потім невтишимо шерехтять
Про подвиги, тортури, нагороди…
Кочу клубки путівцями буття,
Початки – під корінням древа роду.
Про море згадки – як сріблиста ртуть.
Хай плещуть, що життя – із океану,
Хай здогади мудровані плетуть…
Люблю політ над плетивом баштанів!
Люблю дороги у степу – курні.
Вже й проводжаєш…
Ромський двір.
Заплава.
Дріма Левада, що в Яготині...
А я – в твій сон – приходила з Полтави.
Немає коментарів:
Дописати коментар