Під чаїний стогін…

                                             

Я стріла Каїна і Авеля – вві сні.

Вони ще грали в киці-баби на осонні,

Лементували, пізнавали смак борні.

Під перегуд росло каміння – на жертовник...

Ботей пухких овець тік за хитку лозу,             

Чорнильних кипарисів ряд, гігантські мушлі…       

Скидалася гірська місцевість на Гурзуф.

А я – вагітна – йшла по виноград і груші...

Сховати б Авеля в мережаний рукав

І понести у благодать повз ранні смокви!

Сумирний менший брат за валуном зібгавсь,

А Каїн лоба морщив, поспішав на лови…                  

І підняла я очі до важких небес –

Щоб не побачити рокованого вбивства…

Невже у тому сновигань єдиний сенс,

Щоб від безсилля сотворяти плач-молитву?

Я стріла Каїна, що йшов піском… убрід…

Що лунко хихотів, не прагнув слави й крові.

У рань гойднувся в лоні довгожданий плід –

Від рос липневих, під густий чаїний стогін…