Вольдемарові – пошепки

Моя любов – синиця, що не мала

Поживи й прихистку, помре у сніговій…

Ген – хибні терези, іржа підвалин...

Ти принатурився.
Ти – підпертя.
Ти – свій.

Згоряла після кожної розлуки.

Із холоднечею на згарищі борюсь.

Зігрій мої стежки, прожекти, руки –

І відійди...

                 Я зранку береги творю.

Учора з болем розлилася річка –

Пряма, природжена. Гублюся в кольорах…

Наш син тебе розрадить. Я ж – мов свічка.

Хвилини скрапують на смолянистий дах...

Між крапом і джмелінням – перегуди.

Це душі-горлиці шукають пекло… рай...

Жалій мене! Без мене гірше буде.

Колись апостоли із рук Христа Грааль

Приймали – і вуста вмочали в сяйво,

Несли Прозріння в люд, що впав, поснув…

Я вспадкувала – для гризот і кайфу –

Небес терпку ясу...

Картина  –  автор Войкан Морар